Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Він не закінчив, але поглянув на містера Везербі. Містер Везербі, здавалося, цього не зауважив.

— Джиме, — мовив голова, — думаю, тобі слід пояснити містерові Везербі становище.

Голос Таґґарта досі був натреновано-гладкий, утім, це нагадувало гладкість клаптика тканини, туго натягнутого на розбитий уламок скла, тому час від часу крізь матерію проступали гострі краї:

— Думаю, це загальновизнана річ, що головним чинником, що впливає на кожну залізницю нашої країни, є надзвичайний рівень занепаду бізнесу. Ми, звісно, усвідомлюємо, що це тимчасово, та все ж на цей момент ситуація на залізниці досягла стадії, яку можна назвати безнадійною. Якщо конкретно, то кількість закритих фабрик на території, де пролягають лінії «Таґґарт Трансконтиненталь» така значна, що це зруйнувало нашу фінансову структуру. Регіони та округи, що завжди давали нам сталі надходження, тепер демонструють фактичні збитки. Розклад руху, пристосований до великих об’ємів вантажів, не може утримуватися трьома відправниками так само, як раніше утримувався сімома. Ми не можемо надавати їм таких же послуг — принаймні не… за нинішніх обставин.

Він поглянув на містера Везербі. Але той начебто не зауважив.

— Як на мене, — вів далі Таґґарт, і гострі краї в його голосі увиразнилися, — становище відправників вантажів нечесне. Більшість із них скаржаться на своїх конкурентів і застосовують різноманітні заходи на місцевому рівні, щоб зменшити конкуренцію на своїй ділянці. Тепер вони практично стали одноособовими власниками своїх ринків, але водночас відмовляються розуміти, що залізниця не може надати єдиній фабриці тих умов вантажоперевезень, які були можливі за перевезення продукції всього регіону. Собі на шкоду ми зношуємо заради них потяги, а вони виступають проти будь-якого… підвищення тарифів.

— Проти підвищення тарифів? — м’яко перепитав містер Везербі, вправно вдаючи здивування. — Це не та позиція, яку вони обрали.

— Якщо певні чутки, що я їм відмовляюся вірити, таки правдиві… — сказав голова і затнувся, коли паніка в його голосі стала очевидна.

— Джиме, — люб’язно промовив містер Везербі, — думаю, буде найкраще, якщо ми просто не згадуватимемо про підвищення тарифів.

— Мені не йшлося про справжнє підвищення, — поквапився Таґґарт. — Я просто хотів завершити картинку.

— Але, Джиме, — тремтячим голосом проказав літній чоловік, — я думав, що твій вплив… я хочу сказати, твоя дружба з містером Моучем гарантує…

Він замовк, бо решта присутніх дивилися на нього суворими поглядами, дорікаючи за порушення неписаного закону: не можна згадувати про такого штибу провали, нікому не варто обговорювати таємних Джимових зв’язків, як і того, чому вони не спрацювали.

— Річ у тім, — безпосередньо сказав містер Везербі, — що містер Моуч прислав мене сюди, щоб обговорити вимогу залізничних спілок про підвищення заробітної платні, а також вимогу відправників вантажів про зниження тарифів.

Чоловік промовив це надзвичайно буденно. Він знав, що ці вимоги відомі присутнім, що їх уже цілий місяць обговорюють у газетах. Знав і те, що ці люди жахалися не так самого факту, як того, що він цей факт озвучив, — так, наче до цього моменту його не існувало. А ще вони чекали, щоб переконатися, чи скористається він зі своєї могутності. І він дозволив їм переконатися, що таки скористається.

Ситуація, в якій вони перебували, передбачала крики протесту. Але всі мовчали. Ніхто йому не відповів. Тоді Джеймс Таґґарт промовив гострим, нервовим тоном, який мав би сприйматися як вияв злості, натомість видавав непевність:

— Я не перебільшував би важливості Баззі Воттса з Національної ради вантажовідправників. Він зчиняє багато галасу і влаштовує чимало дорогих обідів у Вашингтоні, але я не радив би сприймати це занадто серйозно.

— Ну, не знаю, — мовив містер Везербі.

— Послухайте, я точно знаю, що Веслі відмовився зустрічатись із ним минулого тижня.

— Це правда. Веслі заклопотана людина.

— А ще я знаю, що коли Джин Лоусон десять днів тому влаштував велику вечірку, там були практично всі, але Баззі Воттса не запросили.

— Он як, — миролюбно мовив містер Везербі.

— Тому, Клеме, я не робив би ставку на містера Баззі Воттса. Тож я через це навіть не хвилюватимуся.

— Веслі — справедливий чоловік, — сказав містер Везербі. — Чоловік, відданий суспільному обов’язку. На першому місці для нього інтереси країни в цілому.

Таґґарт випростався. Серед усіх небезпечних ознак, які він знав, цей стиль розмови був найгірший.

— Ніхто не може заперечувати, Джиме, що Веслі глибоко поважає вас як освіченого бізнесмена, цінного радника та одного з найближчих особистих друзів.

Таґґарт різко вистрілив у нього поглядом: ситуація погіршувалася.

— Але ніхто не може сказати, що Веслі не наважиться пожертвувати особистими почуттями та дружбою, коли йдеться про благо суспільства.

Обличчя Таґґарта нічого не виражало. Його жах був пов’язаний із речами, що їм ніколи не дозволялося виявлятись у словах чи відображатися на м’язах обличчя. Жах був спричинений боротьбою з невизнаною думкою: сам він так довго і за стількох різних ситуацій перебував у ролі «суспільства», що не сумнівався, яким чином обернеться для нього перехід цього магічного, священного титулу, якого ніхто не наважувався оскаржувати, особі Баззі Воттса — та ще й разом із «благом».

Однак Таґґарт поквапився запитати про інше:

— Ви ж не припускаєте, що я ставлю особисті інтереси вище за суспільне благо?

— Ні, звісно, ні, — відповів містер Везербі, мало не посміхаючись. — Аж ніяк. Тільки не ви, Джиме. Ваше спрямоване на суспільство ставлення та розуміння — надто добре відомі. Ось чому Веслі сподівається, що ви побачите всі аспекти картини.

— Авжеж, — мовив загнаний у пастку Таґґарт.

— Отже, щодо позиції спілок. Можливо, ви не можете підвищити їм платні, але як же їм існувати, якщо кошти на життя сягнули неба? Вони ж повинні їсти, правда? Це на першому місці, залізниці чи не залізниці.

Містер Везербі говорив з інтонацією безтурботної справедливості, наче цитував формулу, якою намагався передати інший сенс, зрозумілий усім присутнім. Він дивився просто на Таґґарта, наче наголошував на важливості не промовленого вголос.

— У залізничних спілках — майже мільйон членів. У кожного — родини, утриманці, бідні родичі; а у кого в ці дні немає бідних родичів? Разом це приблизно п’ять мільйонів голосів. Тобто — осіб. Веслі доводиться про них думати. Він мусить враховувати їхню психологію. Крім цього, подумаймо про суспільство. Тарифи, які ви встановлюєте, діяли в ті часи, коли всі заробляли гроші. Але за теперішньої ситуації кошти на транспортування — це тягар, якого ніхто не здатен підняти. Люди волають про це по всій країні.

Він знову подивився на Таґґарта. Просто поглянув — а здалось, наче підморгнув.