Читати книгу - "Том 11"

сам даже головы поднять сколько-нибудь высоко, кормить его надо, как ребенка, а кроме того, он не может теперь выносить одиночества (должно быть, реакция про-тив одиночества всей жизни!). Я никогда не видала такого упадка сил,— теперь это еще хуже, чем в то время, когда я Вам писала, вообще все состояние хуже, но я не знаю, как долго это может продержаться. Доктор не дает мне ни малейшей надежды на поправление С[ергея] К[он-стантиновича], да и зачем была бы мне эта ложь, которой я все равно не могла бы поверить, так как єсть же у меня глаза, и вижу я, что это медленная агония, а не жизнь. Сегодня лучше в том отношении, что вместо беспокойыо-го состояния наступило апатичное, сонливое, меньше тя* желых разговоров, больше сна. Но это начало конца, говорит доктор.

Я часто не узнаю теперь своего друга, так он бывает странен, как будто даже отчужденность какая-то чув-ствуется. Я искала этому причин в его, откуда-то теперь явившейся (конечно, от болезни), религиозности, прояв-ляющейся и в бреду, и наяву, но он сказал мне вчера в одну минуту просветления: «Это отчужденность смерти, других причин не ищите». Да, конечно, он прав. Он теперь уже совсем «не от мира сего». Две недели тому назад он простился со мной, в нервую ночь, что я провела при нем, и мне все кажется, что только тень его со мной осталась, а сам он только изредка, на короткие моменты являєте я и снова исчезает... Слишком все это тяжело, Ве-ра Грнгорьевна, больше, чем я могу сказать и чом следует говорить. Право, єсть вощи, которых даже не следует стараться высказывать, потому что слова выдумаиы не для них.

Я не изменяю решения остаться з десь до коица: во-первых, сама не могу иначе, во-вторых, надо будет еде-лать все, что поручил мне С[ергей] К[онстантинович], а для, этого надо человека, способного придавать серьезное зна-чение даже бредням своих друзей, т[о] е[сть] фантаста, т[о] е[сть] меня.

Я потом Вам напишу, если хотите, все, что будет, а теперь уже больше не надо. Я забываю, что Вы все же в более нормальной обстановке и сами более нормальный человек, чем я, и пишу Вам вот уже пятую страницу не-выносимых вещей, упуская из виду, что ведь это нравст-венная пытка. Я не хотела бы Вас мучить, так как уважаю Вас и высоко ценю,— и вообще, и за Ваше отноше-ние к друзьям в частности. Мой поклон Павлу Лукичу.

Жму крепко Вашу руку.

J1. Косач

122. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

4 березня 1901 р. Мінськ

Люба мамочко!

З телеграми і з листа знаєш, що я здорова, і се щира правда. Благаю тебе, не приїзди, ти тільки даремне надірвеш себе, а мені не поможеш, бо мені ніхто в світі тепер не може помогти, і до того ж ми можем розминутись. Ти не повинна дивитись на сю агонію (вона все ще триває), се не по твоїх нервах, я навіть писать тобі про се не хочу. Коли не писатиму, не бійся, се я через те, що слів не знаходжу. Як буде треба, пришлю телеграму. Цілую тебе тисячу раз.

Твоя Леся

123. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

25 березня 1901 р. Київ Киев, Мариинско-Благовещенская, 97,

12 (25).III 1901

Ви бачите, люба товаришко, що я вже тут, отже, нещастя вже впало на мою голову. Сьогодні якраз дев’ятий день по смерті мого друга, вже тиждень, як він лежить в землі. А я, бачите, жива, хоч не знаю, як сказати,— здорова чи ні? Хвороби жадної не маю, та голова на плечах наче не моя, не слухають мене руки і дуже неохоче беруться до роботи. Нічого мені не хочеться, нічого мені не треба, я примушую себе хотіти і вмовляю, ніби те чи інше потрібне мені. Я страшно втомлена фізично і морально і, здається, спала б без кінця, однак спати багато не можу, тільки лежу часами по цілих днях. Але єсть у мене ще одно бажання, таки справжнє, виразне бажання, се поїхати до Вас на зелену Буковину. Мені хочеться Ваших тихих речей, Ваших лагідних поглядів, Вашої ще не чуваної для мене музики, мене ваблять Ваші незнані, а вже милі гори і вся Ваша країна, що здавна мрією моєю стала.

Напишіть мені, дорога товаришко, чи можу я приїхати до Вас так, щоб не стати Вам на заваді. Будьте одверті і щирі: коли Вам досить туги й без мене, то так і скажіть, я не ображусь і не здивуюсь, бо я ж сама знаю, що я невеселий гість. Коли Вам невигідно прийняти мене до своєї хати, то не турбуйтесь тим, я можу собі й в отелі жити, бо досить звикла жити сама і жадні обставини мене не лякають. Матеріальних втрат тепер не боюся, бо матиму власні фонди на сю подоріж.

Коли збираєтесь на весну в гори, то, може б, зачекали па мене. Я хочу виїхати звідси по великодні (так близько

7 апр[іля] ст. ст.), маю пробути скілька днів у Львові, бо маю там справу до Труша, а десь так-між 10 і 15 апр[іля] (все рахую по старому стилю) могла б бути у Вас.

Як бачите, ще не дуже хутко, але я просила б Вас відповісти мені завчасу, щоб я знала, куди і як мені зби-.

ратись. Так чи інакше, я по великодні вдома не лишуся, я не всиджу на місці. Се дивно: я втомлена і розбита, а проте щось мене жене в світ, кудись так, де я ще не була ніколи, далі, далі, все далі... Я, може, й на Буковині не забарюсь, а ще куди-небудь повіюсь, не знаю ще... Побачимо.

А тим часом напишіть мені, тільки швидше, на бога, швидше, дорога товаришко! Я так буду ждати! Цілую Вас і руку стискаю. Наші всі вітають Вас.

Ваша JI. Косач

124. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

8 квітня 1901 р. Київ Київ, 26.III 1901

Люба моя Лілеєнько!

Не знаю я, чи отримала ти мою телеграму (то було власне від мене) і чому ти зважила не їхати сюди? Я була певна^ що ти приїдеш, і не я одна була певна. Я і тепер вважаю, що не такий уже важкий се переїзд, аби так-таки не варто було на яких два тижні приїхати. Хом’якова казала, що ти ждеш тільки від нас телеграми, щоб рушити в Київ. Нащо було її ждати? Хіба