Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

Протягом тієї довгої ночі я намагався відганяти від себе думки про морлоків і скорочував час тим, що шукав у небі сліди старих сузір’їв. Небо досі було чистим, по ньому пливла тільки одна-дві розпливчасті хмарки. Певна річ, час від часу я починав дрімати. Незабаром на сході з’явився блідий рум’янець, схожий на відблиск безбарвного вогнища, і зійшов старий місяць — тонкий, білий і гострий. Відразу за ним, наздоганяючи і заливаючи його, почало пробиватися ранкове світло. Спочатку воно було блідим, тоді стало рожевіти і теплішати. Морлоки так і не наближались до нас тієї ночі. Я навіть не бачив їх на пагорбі. Новий день додав мені впевненості, і я вже почав думати, що мій страх був безпідставним. Підвівшись, я виявив, що у мене розпухла кісточка і болить під п’яткою тієї ноги, на якій був черевик з розхитаною підошвою. Отож я знову сів, роззувся і викинув черевики геть.

Тоді я збудив Віну, і ми пішли далі через ліс, тепер зелений і приємний, а не темний і грізний. У ньому ми знайшли якісь фрукти і підкріпились ними. Незабаром ми зустріли інших представників тендітної раси. Вони сміялись і танцювали під сонцем — так ніби в природі не існує ночі. Тоді я знову згадав м’ясо, яке бачив у Підземеллі. Тепер я не мав сумніву, чиє воно, і мені від щирого серця стало шкода цього останнього нікчемного струмка, який залишився від величезного потоку цивілізації. Колись, в один з попередніх етапів занепаду людства, морлокам, очевидячки, забракло їжі. Можливо, вони деякий час харчувалися щурами й іншою нечистю. Навіть зараз людина куди менш перебірлива у їжі, ніж колись, — менш перебірлива, ніж навіть мавпа. Наше упередження до людського м’яса не є глибоко вкоріненим інстинктом. А що казати про цих наших озвірілих нащадків! Я намагався дивитися не це все по-науковому. Зрештою, морлоки ще менше схожі на людей, ніж наші пращури-канібали, які жили три або чотири тисячі років тому. Розум, який довів життя до того, що воно перетворилася у суцільне страждання, вже давно помер. І чому я повинен хвилюватися? Елої були всього-на-всього відгодованими тваринами, яких мурахоподібні морлоки утримували для того, щоб полювати на них — можливо, навмисно їх вирощували. Але ж просто біля мене танцювала Віна!

Від жаху, який починав мене охоплювати, я захищався думкою про те, що це просто жорстока кара за людський егоїзм. Люди була задоволені спокійним життям у розкоші й насолоді за рахунок праці свого ближнього, прикриваючись і виправдовуючись тим, що вони роблять це з необхідності. Але минув час, і ця необхідність обернулась проти них. Я навіть спробував насміхатись у дусі Карлайла[26] над цією нещасною занепалою аристократією. Але це було неможливо. Хай якою була їхня інтелектуальна деградація, в елоїв збереглося надто багато від людей. Тому мені було їх шкода, і я мимоволі розділяв з ними їхній страх і співчував їхньому занепаду.

В той час я не мав чітких планів щодо своїх подальших дій. Спочатку мені потрібно було знайти собі безпечний захисток і виготовити з металу або каменю якусь зброю — яку тільки зможу придумати. Ця потреба була нагальною. Наступним у порядку важливості було добути вогонь. Це дасть мені можливість озброїтися смолоскипом — найкращим засобом проти морлоків. Далі слід було придумати, як зламати бронзові двері під Білим Сфінксом. Я міркував про те, щоб якоїсь їх протаранити. Я був упевнений: якщо мені вдасться зі сліпучим світлом пробратися всередину п’єдесталу, то я знайду свою Машину Часу і втечу з нею. Морлоки не можуть бути настільки сильними, щоб далеко її відтягнути. Віну я вирішив узяти з собою у наш час. Прокручуючи в голові усі ці плани, я продовжував рухатись у напрямку будівлі, котра, як я вирішив, мала стати нашим житлом.

Ми дісталися Палацу з зеленої порцеляни близько полудня і виявили, що він занедбаний і лежить у руїнах. У вікнах залишилися тільки побиті уламки шибок, а від іржавого металічного каркаса відвалились великі листи зеленого облицювання. Палац височів на трав’янистому пагорбі, і перш ніж зайти всередину, я з подивом зауважив приблизно в тому місці, де зараз райони Вендсворт і Бетерсі, велике гирло річки, або навіть затоку. Мене зацікавило, на що за цей час перетворилися морські тварини, якими вони стали. Але потім я більше не повертався до цієї думки.

Обстеживши палац ближче, я побачив, що він і справді порцеляновий. На фасаді я виявив напис якимись невідомими ієрогліфами. Я чомусь вирішив, що Віна зможе допомогти мені його перекласти, але миттю виявив, що навіть сама ідея письма ніколи не спадала їй на думку. Напевно, Віна завжди здавалася мені розумнішою, ніж була насправді, — тому, можливо, що її прив’язаність до мене була дуже людською.

За величезними дверима — поламаними і відчиненими — була не звична зала, а довга галерея з численними вікнами по боках. З першого погляду це нагадало мені музей. Вимощена кахлями підлога була вкрита товстим шаром пилу. Безліч різноманітних предметів теж ховалися під пилюкою. Посередині зали я побачив дивну річ — нижню частину величезного скелета. За формою кривих ніг я визначив, що це якась вимерла тварина, схожа на мегатерія[27]. Череп і верхні кістки лежали збоку в пилюці, а в одному місці, де крізь дірку в даху протікала дощова вода, скелет був потертий. Трохи далі стояв величезний кістяк бронтозавра. Моя здогадка про музей підтвердилась. Наблизившись до стіни, я помітив якісь похилі полиці. Протерши пил, я побачив, що це звичайнісінькі музейні вітрини — такі як сучасні. Але вони, скоріше за все, були герметичними — я зробив такий висновок з того, що вміст деяких з них чудово зберігся.