Читати книгу - "Вийди і візьми"

Добре продавалися кухонні рецептарії, різного штибу порадники; залежувалися переважно художні видання, твори світової та вітчизняної класики, збірки поетів, багатотомні зібрання творів, антології — книжки, що з’являлися десятками і сотнями тисяч примірників, «Кобзар», що побачив світ, який розпадався, накладом у пів мільйона з понурими селянами на обкладинці, які, вицвівши, не втратили грізності, як і коси та вила, якими були озброєні. Коли до її рук потрапив альбом «Кіно, любов моя», щедро проілюстрований відбитками, в яких Матильда впізнала сцени фільму, на який ходила колись із подругами, їй засмоктало так, як смокче від великого голоду.

Кінотеатр, що мав ім’я відомого в краї письменника, який ніколи не писав кіносценаріїв і не мав жодного іншого стосунку до фільмів, померши в час, коли кінематограф щойно зароджувався, а перші стрічки, що потрапляли до міста, демонструвались у приміщенні філармонії, називався тепер «Кошичок»: будівля складалася з двох залів і передпокоїв зі шляхетно облаштованим простором. Позаяк касирка у віконці не відповідала, Матильда озвалася сама: «На зараз». Їй було байдуже — вона йшла не тільки і не так у кіно, як у свою молодість.

— Я приймаю і видаю речі.

Після цих слів Матильда розрізнила шафку з полицями, на яких вилаштувалася поклажа — від елеґантних дамських торбинок до великих і малих наплечників та поліетиленових мішечків. Увійшовши до лабіринту, з якого вийти можна було лише через касу, Матильда озброїлася червоним кошиком із чорними ручками — боронилася ним від численних товарів, що тягнулися до неї зі стелажів, демонструючи свої принади, доки, так нічого і не купивши, вибралася в передпокій. Другий зал виявився баром, теж «Кошичок», із шинквасом, за яким догори ногами бокатіла пивна діжа, а позаду вишикувалися пляшки з міцними напоями. У шафці-духівці знуджено оберталася підвуглена курка-ґриль. Повітря виповнював дух бродіння і ґлютамату натрію.

Від кінотеатру, що проіснував тут за всіх попередніх влад, кожна з яких ставила його собі на службу, наповнюючи відповідними стрічками й журналами, залишилася пам’ятна дошка місцевим Люм’єрам, до яких навіть були подібні, — такі самі закучерявлені шевелюри, високі чола, гострі, злегка гачкуваті носи, неодмінні в цих краях вуса і давно вийшлий з ужитку монокль у спижевому оці одного з них.

Інший кінотеатр, до якого добиралася тролейбусом, сповнена розпачу і надії, працював — час зупинився, наче в казці про сплячу красуню: ті самі дерев’яні стільці, тільки лак майже стерся, той самий старий, майже повністю вицвілий тиньк на стінах, широкий екран попереду, який мовби чекав на неї, свою відвідувачку. Матильді захотілось повернутися назад, на хвилю оживити те, що безнадійно відгомоніло.

Не було ніякої дати — ні їхнього одруження, ні її, ні його уродин, про які вони згадували, як про чайник, в якому википає вода, ні їхнього сина, розмови про якого починалися з отого душесмикного «А пам’ятаєш?». Матильда, яка до пенсії заробляла більше від Жака, добула з-під матраца банкноти, дрібні паперівки, якими розраховуються в торгівлі та які за день двадцять-тридцять разів переходять із рук до рук. Ласували морозивом довгими ложками з великих кльошів, годували диких качок і лебедів, які підпливали довірливо близько.

Матильді запраглося атракціонів: «Скільки того життя», і Жак купив два квитки. Карусель крутилася швидше і швидше, здіймаючись у височину легкокрилого літнього пообіддя. Зелене листя крон пролітало геть близько. Матильда простягнула руку, і їхні долоні, старих чоловіка та жінки, з’єдналися.

Хоча був ранок, сонце пражило у вільному від хмар блакитному небі. Спершу вирвався характерний шум, а вже наступної миті вперіщило, наче з брандспойта. Разом з іншими торгівцями і перехожими, яких юрмилося дедалі більше, Матильда дивилися, як б’ючать струмені, наповнюючи басейн, підносячи на поверхню кораблики папірців і пластикового сміття.

Завтра вранці він покине це місто, куди приїхав, коли йому ще не виповнилося вісімнадцяти, а тепер прощається, вже й сам увійшовши у вік, в який заведено мати сім’ю і дітей, тоді як живе без кола і двора, не роблячи собі з того справи. Скільки тямить себе, тільки й мріяв що вирватися з-під опіки, якою його було оточено ні багато, ні мало — щодо цього, враження збереглося суперечливе, адже батьки від зорі до смерку пропадали на роботі, з іншого ж боку, на саму згадку про гніздо, в якому провів дитинство, ще й зараз з’являлося відчуття понуджування, як ото після гойдалки чи їзди надголодь, й ось тепер був по-справжньому сам, без батька і матері, яких не було ні поруч, ані на відстані.

Сподіваного звільнення не сталося, на додачу ще й посилилося тупе ниття: під його товщею нуртувало, нездатне пробитися назовні, щось цілком інакше, ні, зовсім не нове, колись воно вже навідувало його, як закінчував школу, — запевне пам’ятав, що якраз воно й погнало тоді геть — від шкільної споруди, з повідчинюваних долішніх вікон якої линув вальс, і з подвір’я, досвітніми площами та вулицями, не давши вернутися, і потім, як покидав рідне місто, майже відразу після випускного вечора, одначе всі попередні рази воно не виявляло такої клекотливої сили, як зараз, і коли спорожнив четверту бляшанку, раптом прорвалося, стрімко й нестримно.

У цьому місті раніше не бували ні він, ні батьки — ні тоді, як іще не мали його, ні вже з ним, коли був малим, ходив до дитсадка і до школи й жодного разу, як вирушали на мамщину (так йому назвався край, в якому народилася його мати, й відтоді він завжди так називав його), хоча прямували в тому ж керунку — туди, де на обрії сходило сонце, і якось він, розплющивши очі, не на жарт злякався: вогненне кружало котилося просто на них, мов колесо, що