Читати книгу - "Вийди і візьми"

відірвалося від небесного воза. Не бував там і його батько — хто ж їздить у відрядження до сусіднього міста? Батько так і не виконав обіцянки взяти його з собою, раз до цього мало не дійшло, але через ніч ушкварили морози й мати змусила здати квиток; батько їздив по роботі двічі-тричі на рік — скільки себе пам’ятав, один з тих разів завжди випадав на зиму, зазвичай на грудень, мати щоразу стогнала, що пішла за батька і вдруге цього не зробила б, на що батько відповідав, що вдруге цього робити не потрібно — досить одного разу і він на свій лад щасливий, і переконував її, що й вона щаслива, тільки не хоче цього визнати, на що мати казала, що його мають на підприємстві за ніщо, бо ж інший ніхто не їздить, та й нащо, якщо знайшли «такого дурня», якого пошлють, то й у пекло полізе, а батько казав, що якби вона побачила те пекло, то й сама не проти була би там побувати, і так повторювалося напередодні кожного відрядження, і він був на боці матері, гніваючись на батька, подумки бажаючи, щоби батько не повертався й вони проживуть без нього, але вже коли батько поставав на порозі, пахнучи вагоном і спальною білизною, думав інакше. Заходжувався коло пузатого портфеля, видобуваючи гостинці — раз батько навіз помаранчів, і він розкладав їх у вітальні на підвіконні, від’єднуючи чорні ромбики з жовтими буквами незнайомого йому шрифту. Сусіднє місто мовби ховалося від них, як ото рідкісна квітка або лісовий гриб, притримуючи себе на потім, і ось воно настало, те потім.

У школі всі предмети подобалися йому однаково, купно з фізикою, але за винятком хімії, алгебри й геометрії, тобто не було жодного, якого по-справжньому любив би, тому й знизував плечима, коли батьки в останніх класах з причепливою періодичністю заводили мову про уподобання, не в змозі визначити яких-небудь його нахилів, якщо не вважати такими байдикування, пристрасть до риболовлі та ковбаси. Найприхильніше ставився до тих дисциплін, що не вимагали зусиль і слухались, як казка, передусім географія та історія, перед історією ботаніка і зоологія, потім історія ставала дедалі абсурднішою, й урешті він повністю втратив до неї інтерес. Домашні завдання виконував механічно — на догоду батькам, які рідко коли мали час зазирнути до щоденника, не кажучи про зошити, і на вимогу вчителів. Хотів піти після восьмого класу, одначе його намір розбився об батьківське «Куди?», на яке не мав відповіді, бо, властиво, нікуди йти й не збирався, окрім як геть зі школи. Виявилося, що нікуди йти й не можна — немає такого: хто не хотів чи не годився, вступав в училище здобувати професію, де все одно вчився.

Була ще одна обставина, якій не надавав значення, на відміну від своїх батьків, які зчиняли довкола (в турботі про нього) осоружну йому метушню, називаючи страшним (для них) словом «військо», яким лякали і його: «Будеш погано вчитися, заберуть після школи». Чим потрапити до війська після школи було гірше, ніж потім — з інституту чи з роботи, він не знав. Дещо вгомонившись після медогляду, на якому — він закінчував дев’ятий клас — йому до вже відомої короткозорості діагностували пласкостопість і схильність до ожиріння (на що армія буцімто була найкращою терапією), батьки не облишили надокучань, називаючи їх «його подальшими планами», яких він, сказано, не мав. Тоді й прозвучали ті імена, що їх чув у дитинстві, тому ранньому, й посередині школярування утратив.

Перебуванням у цьому місті, навчанням, відтак працею він завдячував Спиридонові Мироновичу, чоловікові Леокадії Їржівни — одне слово, батьки запхали його в місцевий педінститут, в якому Спиридон Миронович ось уже п’ять років очолював кафедру, перебравшись з їхнього міста, тільки вже не було з ними кота Вітольда, що його Спиридон Миронович кликав «Батьковичем». Побачення мовби відреставрувало ту раптово втрачену ланку, за якою хоча й не жалкував, одначе сказати, що йому було геть байдуже, теж не міг.

Одного разу, вихлебтавши обід у шкільній їдальні — тій самій, в якій згодом відбудеться випускний бал, з якого накиває п’ятами, хоч ні, сам він і не думав про втечу, але взяло і шарпнуло, як ото раптовий буревій, у мить, як до нього, який підпирав стіну, дивлячись, як інші танцюють, прямувала вчителька, молода й симпатична, яка прийшла до них відразу після інституту, тож того разу, задовго до випускного вечора, він пішов геть із подовженого дня, нічого нікому не прохопившись, вештався містом, а коли набридло, прийшов на подвір’я будинку, в якому жив із батьками, тільки батьки були на роботі і не різалися за столиком у доміно пенсіонери, він виліз на гойдалку, потім зліз і сів на лаву.

Вряди-годи повертався до тієї червневої ночі, як переступник, якого вабить на місце злочину, щоправда, воно займало його лише подумки — відколи закінчив школу, жодного разу більше там не бував, оминаючи, наче на нього було накладено закляття. Не в танцюванні річ — якби хотів, міг навчитися, але якби і не втнув, нічого не сталося б, ніхто не влаштовував майстер-класу, хтось кружляв зугарніше, хтось незграбніше; тієї миті до горла підступив клубок і він кинувся геть. Пробродив мало не до ранку і причалапав додому мокрий, як хлющ. Мати охала, тільки дивом він не схопив запалення — та сама сила, що понесла його геть, наситила такою неприступною, замалим не священною повнотою, що не відчував ні крапель, ні холоду. Батьки, яким заборонив потикатися до школи, мовляв, він уже дорослий, і це його день, хоча був уже вечір, тоді як більшість однокласників прийшла з батьками, котрі накривали гощення, як на весіллі, від якого йому не перепало ні крихти, чигали вдома, наче в закритті, але як він не прийшов ні о дванадцятій, ні о першій, мати вирядила батька, та так, щоб не потрапив синові, тобто йому, на очі й не зіпсував свята, яке для нього на той час уже було зіпсуте.

З задуми його вивела Леокадія Їржівна, він привітався, і вона перепитала, чи він довго вже тут сидить і чому. Він збрехав, що їх відпустили, всіх, а він не мав як попередити, свого ж ключа у нього не було (що було правдою). Леокадія Їржівна запросила його до себе, щоб не стирчав надворі, як