Читати книгу - "Грона гніву"

Вони говорили про свої трагедії: був брат Чарлі, волосся жовте, як кукурудза, зовсім дорослим став. На ’кордеоні прелепсько наярював. І от боронив він оранку, нахилився посторонку зняти, а тут грим’ячка як виплигне, як зашипить, а коні як понесуть — і йому черево бороною пропороло, усі нутрощі вивалились, і кишки, усе обличчя вирване... о Господи Всемогутній!

Вони говорили про майбутнє: цікаво, що нас чекає?

Ну, на картинках усе гарненько. Бачив я одну: сонце таке яскраве, видно, що пече, і дерева горіхові — волоські горіхи, і ягоди; і все таке близьке, як у мула від заду до холки, і зблизька — гори, снігом укриті. Така краса.

Якщо ми роботу дістанемо, усе гаразд буде. Узимку жодних холодів. Малі не змерзнуть по дорозі до школи. Сам попіклуюся, аби малі мої точно до школи пішли. Я сам добре вмію читати, та не маю звички й задоволення не отримую.

І бувало так, що хтось діставав гітару на видноті в усіх. І сідав на ящик, починав грати, і всі в таборі повільно поверталися до нього, в його бік. Багато чоловіків могли взяти акорди на гітарі, але, може, цей був вправним музикою. Ходіть, послухайте: глибокі акорди, музика б’ється, б’ється, а мелодія злітає зі струн, легесенько ступає, наче кроки. Важкі шорсткі пальці перебирають струни, як на марші. Чоловік грав — і люди повільно рухалися до нього, доки коло не зімкнулося, не стало тісним, і тоді він завів співанку «Бавовна за десять центів і м’ясо за сорок центів». І коло тихо йому підспівувало. І він співав: «Навіщо ви, дівчата, обрізаєте коси?» А коло вторувало. Він на повний голос заводив пісню «Я їду зі старого Техасу», цю похмуру пісню, складену ще до того, як висадились іспанці,— слова тоді були індіанськими.

І тепер усі в гурті щільно тулились одне до одного, ставали одним цілим, так що в темряві людські очі задивлялися всередину, а думки поринали в інші часи, а смуток людський був як відпочинок, як сон. Гітарист співав «Блюз Макалістера», а потім, щоб віддати шану старим людям,— «Ісус прикликав мене до Себе». Діти задрімали під музику й пішли до наметів спати, але спів проникав і до сновидінь.

І ось за деякий час чоловік з гітарою вставав і позіхав.

На добраніч, люди добрі, казав він.

І вони бурмотіли: і тобі на добраніч.

І кожен бажав сам грати на гітарі — це ж так приємно. Тоді люди вкладались у свої ліжка, і в таборі ставало тихо. І над головою пливли сови, і вдалині завивали койоти, а в таборі нишпорили скунси, шукаючи рештки їжі — блукаючи перевальцем, зверхні, шкідливі скунси.

Минула ніч, і щойно замерехтіла перша смужка світання, жінки виходили з наметів, розпалювали багаття, ставили варитися каву. І люди виходили на світанку й тихо перемовлялися.

Коли ви перетнете річку Колорадо, там, кажуть, пустеля. Обережніше там. Дивіться, аби не застрягти. Пийте багато води і не застрягніть.

Збираюся вночі їхати через пустелю.

Я теж: вона будь-кого допече до білого жару.

Сім’ї швидко перекушували, мили й витирали посуд.

Намети знімали. Починалася метушня, як у всіх, хто їде. І коли сходило сонце, у таборі з’являлося вільне місце — лишалося тільки трохи сміття від людей. І табір був готовий до нового світу, нової ночі.

А вздовж шосе мігрантські машини повзли, як мурахи, і попереду тяглися вузькі милі бетону.

Розділ 18

— Куди їдете?

— У Каліфорнію,— відповів Том.

— Як довго будете в Аризоні?

— Недовго — скоро проїдемо.

— Рослини якісь везете?

— Нема рослин.

— Я повинен оглянути весь багаж.

— Кажу вам, нема в нас рослин.

Страж порядку наклеїв на вітрове скло маленьку наліпку.

— О’кей, проїжджайте, але швидше.

— Авжеж. Ми й самі так хочемо.

Вони поповзли вгору по схилах, укритих малорослими викривленими деревцями. Голбрук, Джозеф-Сіті, Вінслоу. І тоді почали траплятися високі дерева, і, долаючи підйоми, автомобілі лишали по собі пару. І там уже з’явивсь і Флаґстаф — найвища гора. Від Флагстафу видніло велике плато, і дорога щезла десь у далечині. Води було обмаль, її доводилося купувати по п’ять, десять, п’ятнадцять центів за галон. Сонце виснажило сухий скелястий край, і вдалині видніли поламані зазублені шпилі — західний мур Аризони. І тепер вони тікали від сонця й посухи. Гнали машину всю ніч, а вночі опинилися в горах. І вночі вони дісталися зубчастих валів, і приглушене світло фар блідо мерехтіло на кам’янистому узбіччі шляху. Вони подолали крізь темряву перевал і поволі спустилися пізно вночі через розбиті кам’яні уламки Оутмена; і коли розвидніло, внизу вони побачили річку Колорадо. Вони під’їхали до Топока, зупинилися біля мосту і чекали, доки прикордонник змивав наліпку з вітрового скла. Потім подолали міст і поруйновані скелі пустелі. І хоча всі були мертві від утоми, а вранішня спека зростала, вони зупинилися.

Батько скрикнув:

— Ось ми... ось ми і в Каліфорнії!

Вони тупо дивилися на розбиті скелі під сліпучим сонцем і на страшні вали Аризони на другому березі річки.

— Ми потрапили до пустелі,— сказав Том.— Нам тре’ дістатися води й перепочити.

Дорога лежала паралельно річці, й це було добре для того ранку, коли машини з перегрітими моторами під’їхали до Нідлса, де в очеретах зміїлася бурхлива річка. Джоуди й Вілсони заїхали в річку, і всі сиділи в машинах, задивляючись і на чарівну воду, і на зелені очерети, які поволі тремтіли в потоці. Біля річки був невеликий табір — одинадцять наметів, а поряд болотяна трава. Том висунувся з машини:

— Ви не проти, якщо ми тут станемо?

Огрядна жінка, яка прала одяг у відрі, глянула на Тома.

— Це ж не наша власність, містере. Станьте, якщо хочете. Потім коп до вас навідається, розпитає.

І знову заходилася прати на осонні.

Обидві машини стали в болотяній траві. Почали з наметів: Вілсони напнули намет, Джоуди натягнули на мотузці брезент.

Вінфілд і Руті попленталися через верболіз до комишів. Руті промовила тихо, але поважно й захоплено:

— Каліфорнія. Ось ми