Читати книгу - "Грона гніву"

Вінфілд зламав очеретинку, скрутив її, сунув до рота білу м’якоть і розжував. Вони ввійшли у воду, яка сягала їм литок, і мовчки стали там.

— А тепер ми й до пустелі поїдемо,— сказала Руті.

— А на що пустеля схожа?

— Не знаю. Я раз бачила на картинці. Кісток повно розкиданих.

— Людських кісток?

— Деякі, думаю, людські, але більше там, мабуть, коров’ячих.

— А ми поїдемо, аби побачити ці кістки?

— Мабуть, не знаю. Усю ніч їхатимемо. Том каже, що вона допече нас до білого жару, як удень їхати.

— А тут здорово, прохолодно,— мовив Вінфілд і помацав пальцями ніг піщане дно.

Вони почули, як мати їх кличе:

— Руті! Вінфілде! Вертайтеся!

Вони обернули голови й поволі почали вибиратися з очеретів і верболозу.

В інших наметах було тихо. Коли машини наблизилися, дехто висунув голову з наметів, а потім сховався. Зараз усі родини були в наметах разом з чоловіками.

— Піду спущуся, скупаюся,— сказав Том.— Перед сном скупаюся. А як бабця в наметі почувається?

— Не знаю,— відповів батько.— Не схоже, щоб прокинулася.

Він повернувся до намету. Звідти долітало скигління, схоже на дзюрчання. Мати швидко пішла всередину.

— Вона прокинулась, усе гаразд,— сказав Ной.— Майже всю ніч бурмотіла-скаржилася на вантажівці. Не при умі вона.

— Чорт забирай! — відповів Том.— Вона геть виснажена. Якщо їй зара’ роздиху не дати, вона не витримає. І оком не змигнеш, як їй зле стане. Ну, хто зі мною? Скупаюся, потім у затінку посплю — весь день.

Він пішов, й інші чоловіки рушили за ним. Вони розляглись у верболозі, потім зайшли у воду й сіли там. Довго вони сиділи, зарившись п’ятами в пісок, і лише голови стирчали з води.

— Ісусе, як файно,— сказав Ел.

Він узяв з дна жменю піску й довго натирався ним. Чоловіки лежали у воді та дивились і на гострі глицеві вершини, і на білі скелі Аризони.

— Ми ж через них проїжджали,— здивовано сказав батько.

Дядько Джон пірнув у воду.

— Так, ми тут. Ми тут, у Каліфорнії. Але щось не видно, аби вона аж так процвітала.

— Так пустеля як-не-як,— сказав Том.— Чув я, вона просто чортівка.

Ной запитав:

— Що, цеї ночі поїдемо?

— Як гадаєте, тату? — спитав Том.

— Ну, не знаю. Звісно, добре всім перепочити, особливо бабуні. Та з другого боку — краще було би перетнути ту пустелю й на роботу влаштуватися. На все про все сорок доларів лишилося. Мені спокійніше буде, коли ми всі прилаштуємося та гроші заробляти почнемо.

Усі сиділи у воді, відчуваючи швидку течію. Проповідник простягнув руки над поверхнею. Тіла в усіх були білі по шию та на зап’ястях, а руки, обличчя та шкіра у трикутному вирізі коміра — засмаглі до чорноти. Чоловіки шкреблися піском.

Ной ліниво промовив:

— Мені аби тільки тут лишитися. Назавше тут залягти. Не знати ні голоду, ні суму. Усе життя у воді пролежати, як ледача племінна свиноматка в багнюці.

А Том, дивлячись на зубчасті вершини і шпилі за річкою, сказав:

— Ніколи таких крутих гір не бачив. Жах, а не країна. Це кістяк країни. Цікаво, чи дістанемося ми колись такого місця, де люди живуть, а не змагаються зі скелями на смерть? Я на картинці бачив хатинки, і зелень скрізь, і всюди білі хатинки, як мама казала. Мамі білу хатку неодмінно подавай. А прикидаєш — і бачиш, що такої країни зовсім нема. Лише на картинках.

— Зажди,— мовив батько,— от дістанемося Каліфорнії — і там чудовий край буде.

— Ісусе Христе, татку! Та це ж Каліфорнія — ось вона!

Двоє чоловіків у джинсах і пітних синіх футболках пройшли крізь верболіз і подивилися в бік голих купальників. І закричали:

— Плавати можна?

— Не знаю,— сказав Том.— Ми не пробували. Тут просто добре сидіти.

— Ви не проти, як ми тут поплаваємо?

— Це ж не наша річка. Гаразд, дамо вам шматочок.

Чоловіки постягали штани, сорочки і зайшли у воду. Курява покрила їхні ноги до колін, ступні були бліді та м’які від поту. Чоловіки ліниво занурились у воду і почали мляво омиватися. Це були батько і син, опалені сонцем. Вони закрекотіли і застогнали у воді.

Батько чемно запитав:

— На Захід прямуєте?

— Нє-а. Ми звідти повертаємося. Додому. Там жити нестерпно.

— А де ваш дім? — спитав Том.

— Клин[17], зовсім близько — Пампа.

Батько спитав:

— А вдома можна прожити?

— Нє-а. Але хоч ми там і з голоду помиратимемо, та все ж таки серед своїх, людей знаємо. Не голодувати ж серед тих, які нас ненавидять.

— Я знав одного,— мовив батько,— він те саме казав. А за що вас ненавиділи?

— Не знаю,— відповів чоловік.

Він набрав води в долоні та вихлюпнув на обличчя, умився, пирхаючи і крекчучи. Запилена вода заструменіла з його волосся та полилася на вуха.

— Мені хтілося б почути про те більше,— сказав батько.

— І мені,— озвався Том.— За що на Заході вас ненавидять?

Чоловік невдоволено поглянув на Тома.

— А ви просто туди їдете, так?

— Просто туди.

— А в Каліфорнії ніколи не бували?

— Ніколи.

— Ну, тоді мені на слово не повірите. Їдьте й самі все побачите.

— Так,— сказав Том.— Але ж хочеться знати, перш ніж за щось узятися.

— Ну, якщо справді знати хочете, то розповім, відповім на питання. Ось послухайте. Країна-то цяця, що так, то так. Але її давно розікрали. Проїдете пустище, а за ним близько буде Бейстерфілд. Ніколи ви ще таких країв гарних не бачили — садочки скрізь, виноград,— не країна, а лялечка, такої ще не бачили. Далі проїдете — хороший ґрунт, рівнини скрізь, гладінь, вода на тридцять футів, не глибше. Але нічо’ ви з того не матимете. Усе це належить Земельно-Скотарській компанії. Не захоче вона — не оброблятиме землю. Поїдете туди, посадите кукурудзу — а вас за ґрати.

— Хороший ґрунт, кажете? І його не обробляють?

— Так, сер. Хороший ґрунт, а вони не обробляють! Ну, сер, ви з того трохи оскаженієте, але ж ще нічо’ не бачили. Тамтешні дивитимуться вам просто в очі. Дивитимуться на вас, а в обличчях їхніх так і читається: «Терпіти тебе не можу, ти, сучий сину». Зіткнетеся з шерифовими