Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

— А це що таке? Хто дозволив чуже чіпати?

Серце тьохнуло від радості, а рука сама метнулася до бластера, але в останній момент стримався. Четверо ремонтників, що як мурахи личинку, дружно тягнуть вглиб тунелю підстрелених охоронців, це, звичайно, модифікатори та інші нагороди. Але скільки можна відстрілюватися? Час подивитися, звідки вони приходять і як багато їх там ще залишилося? А найкращий спосіб знайти базу — простежити за ремонтниками. Потужностей їхнього примітивного процесора вистачає лише на виконання одного завдання. Тож я спокійно можу йти поруч, не викликаючи у роботів жодного інтересу. Якщо не почну забирати здобич.

«Данж «Підземний складський комплекс «Троянда». Увага! Ви заходите на ворожу територію! Рівень мобів підвищено! Увага! Ви вперше вступаєте до локації «Підземний складський комплекс «Троянда». Коефіцієнт досвіду 1,5. Нагороду подвоєно. Додаткова нагорода: Легкий кевларовий бронежилет. Захист тіла «+20». Умови отримання — проходження данжу з одного разу»

От і прогулявся. Данж, значить? І бос, як водиться, наприкінці... З зітханням дивлюся на цифру «96», яка висвічується в вікні індикатора зарядки бластера. Адже зовсім недавно було майже три сотні. Повоював, мля... Гаразд, може вистачить. Але без модифікаторів я звідси не піду.

Ремонтники завернули у бічний прохід. Я слідом. Тут не було естакад, занадто вузько, тільки-но вантажівці проїхати, зате, крім дверей, у стінах були, прикриті такими ж надійними сталевими заслінками, вікна видачі. Під транспортерну стрічку, що висувається зсередини.

Ще один поворот, і я бачу світло. Наказую дрону не пхатися вперед, а сам обережно, по стінці пробираюся далі.

Великий, вільний майданчик, на зразок підземної стоянки. Плити перекриття утримуються потужними колонами. У кількох місцях під стелею плафони. Лампи слабкі, але після непроглядної темряви тунелю, світла вистачає. Приблизно, як у похмурий вечір. Газету читати не вийде, а вивіску з іншого боку вулиці — запросто.

Не так щоб у центрі, але ближче до середини, навколо чогось потужного і незрозумілого метушиться ціла купа ремонтників. Поблискує електрична дуга, потріскує зварка. Чути стукіт і брязкіт металу. Що саме вони роблять, звідси не розібрати, а ближче не підійти — робочу зону охороняє вісім бойових триніг. Роботи стоять один від одного приблизно на відстані двадцяти кроків. Артилерійські башти повільно обертаються по колу, контролюючи периметр, кулеметні двійки дублюють цей рух.

Сприйняття і підрослий до двох одиниць навик Спостережливості дозволяють мені бачити сектори обстрілу. Вони заштриховані на підлозі червоними пунктирними лініями. Попереджаючи, що достатньо перетнути їх, як охоронці відкриють вогонь на ураження.

Вступати в перестрілку відразу з усіма роботами, що багаторазово перевищують мене вогневою потужністю, чистої води божевілля, значить виносити їх треба по одному. І, бажано, при цьому не активуючи інших.

Перебігаючи від колони до колони, я підібрався до тринога, який караулив крайній лівий кут. Умовно позначивши його на міні-карті цифрою «1». Заодно й інших пронумерував, проти годинникової стрілки. Поспостерігавши з десяток хвилин за ковзанням червоних ліній по підлозі, з радістю зауважив, що є момент, коли «перший» на кілька секунд випадає з візуального контакту з сусідами.  Другим та Восьмим. Те що потрібно…

Перевіривши все ще раз, дочекався потрібного моменту і майже звично, все ж таки трьох таких знешкодив, вистрілив кілька разів поспіль у потрібну ділянку корпусу. Зарядів було шкода, але поки що не до економії. Знаючи з попереднього досвіду, що можу схибити і виявити себе — недобитий робот, напевно, підніме тривогу — ризикувати не варто.

Заряди плазми вогняними квітками спалахнули на броні тринога, на мить змусивши мене напружитись у тривозі, що промахнувся всі три рази, але обійшлося. «Перший», натужно і якось жалібно загудів сервоприводами і завмер. Вежа більше не оберталася, а кулеметні турелі опустилися, вицілюючи дулами підлогу.

— Мінус один…

Наступної миті двоє сусідніх триніг повернули башти в його бік, але оскільки «перший», хоч і не подавав ознак життя, продовжував стояти, сканери сусідів байдуже ковзнули по ньому і, нічого не запідозривши, продовжили рух.

Бінґо!

Почекавши, поки не опинюся в мертвій зоні, швидко перебіг до наступної колони. Шість метрів, начебто, не відстань, але для прицільної стрілянини, коли лише одна промах може коштувати життя, і такою дрібницею нехтувати не варто.

Чекаю. Вивчаю нову схему. Виключивши «першого», з «другим» начебто має бути простіше, але ні. Роботи стоять не квадратом, а кругом, тож за «другим» час від часу наглядає ще й «четвертий». І він із «третім» не синхронізований. «Дивиться» якраз у той момент, коли мені треба «працювати»

«Чортова залізяка! Ну чого ти головою крутиш?! Дивись поперед себе!»

Здавалося, чи «четвертий» справді завмер на якусь мить? Ану, ну?.. Цупко контролюю поглядом «четвертого» і подумки шлю наказ:

«Порушник у секторі обстрілу! Вогонь!»

Гуркіт кулеметних черг і бухання гармати, що заповнили підземелля, зазвучали для мене краще за будь-яку музику. Ну, все, залізяки, тепер вам точно капут.

Дивлюся на «другого» і даю посилання:

«Противник зліва. 97 градусів. Вогонь!», — і не чекаючи, поки вщухнуть постріли, беру під контроль «трійку»: «Противник праворуч! Вогонь! Обидва триноги, повернувшись один до одного, вступають у перестрілку, відкриваючи ураганний вогонь. Кулі та снаряди рвуть броню, свистять рикошетом. А я, відчуваючи, що сили на межі, підключаю до них ще одного. «Противник ззаду. Вогонь»