Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

На жаль, не впорався. Вибраний триніг розвернувся на сто вісімдесят, але стріляти не став. Чи моя ментальна енергія вичерпалася, чи об'єкт, що знаходиться у нього за спиною, проходив за категорією недоторканних.

Натомість «другий» та «третій» зчепилися всерйоз і фінал близький. Як мінімум, ще мінус один. Добре, що ці моделі не мають системи «свій-чужий», а лише програму виконання блоку наказів, що прописані оператором.

Не час відпочивати. Треба розвивати успіх. Поки увага всіх роботів зосереджена на перестрілці між «другим» і «третім». Збираюся з силами, намагаючись вгамувати тремтіння в ослаблих руках. На жаль, навіть ставши на коліна і притулившись плечем до колони, не можу втримати бластер, що став раптом неймовірно важким, приціл стрибає так, що потрапити можна лише використавши промінь. Але в цьому режимі у мене на один постріл піде одразу не менше десяти-п'ятнадцяти зарядів. А таку марнотратність я собі дозволити не можу. Доведеться почекати…

Теплі долоні лягають на плечі. Ззаду притискається Сашка.

— Ти звідки? Чому ти тут?

— Мені страшно одній. А тобі потрібна допомога.

Перше бажання розвернутися і надавати неслухняному дівчиську по дупі проходить, ледве починаю відчувати, як з її рук у мене вливається енергія. Не потужним потоком, не жадібними ковтками, а немов тихий, літній дощ зрошує висушений спекою грунт. І тим не менш, сили повертаються. Я ще не готовий бігти марафон, але дуло бластера більше не танцює.

— Гаразд. Тільки тримайся поряд. А крикну: «Падай!» — плюхайся на живіт не роздумуючи. Зрозуміла?

— Так… Ой!

— Що? — верчу головою, шукаючи нової небезпеки. — Щось трапилося?

— Так… Ні… Не знаю…

— Дуже пізнавально. А точніше?

— Я не знаю… не можу пояснити, — невиразною скоромовкою забурмотіла дівчина. — Мов мурашки по всьому тілу пробігли. А ще… я ніби… інша стала… Я таке відчувала, коли груди почали рости… Тільки це довго було — кілька діб, а тут раз і… ось.

— І сильно виросли? — переконавшись, що все гаразд, я знову почав вицілювати «шостого», тому пояснення слухав у пів вуха і, природно, відреагував лише на найважливіше.

— Дурень… Я для прикладу.

— Ааа… не зрозумів… Вибач…

Чухати потилицю не довелося. Система пояснила коротко і зрозуміло:

«Член групи «Без назви» Олександра Малиновська «Горобчик» досягла наступного рівня. «Статура» +2. Вільні пункти характеристики «2». Отримано вміння «Аура бадьорості» 1-го рівня. Миттєво відновлює втрачену енергію на 30 одиниць. Спосіб застосування: дотик/обійми. Час перезарядки вміння — 1 год. Вміння «Аура відновлення» підвищено до 2-го рівня. Бажаєте подивитись характеристики персонажа? Так/Ні?"

Бажання є, згодом обов’язково. А на разі, відкладемо.

— Все добре. Не турбуйся. Це нормально. Я пізніше поясню…

— Як скажеш, — дівчина знову поклала долоні на плечі.

Можливо, самонавіювання, але я готовий присягнутися, що вони стали теплішими. І втома зникла, і сили відновлюються швидше. Залікове вміння. Треба зрозуміти, як воно прокачується і швидше розвинути до максимуму. А поки що — бій.

Протистояння «другого» та «третього» якраз закінчилося перемогою «третього». Не втрачаючи жодної секунди, тим більше, що почуваюся чудово, ловлю в приціл переможця і одним пострілом ставлю крапку у поєдинку.

У давнину кожен лицар мав тонкий і довгий стилет — мізерикорд, так званий кинджал милосердя. Для позбавлення від мук поваленого ворога. Цей мій постріл такий самий акт милосердя. Після бою з побратимом, робот був у такому стані, що дивитися на нього без співчуття неможливо. Незважаючи на те, що кібери, за замовчуванням, не відчувають болю.

Отже, мінус три… Поки охоронці не встигли оцінити зміни у ситуації та не перегрупувалися, повертаюся до «шостого». Він — середина дуги і найактивніший. Як начальник патруля. Не крутить вежею на всі триста шістдесят, а вперто утримує на прицілі колону, за якою я ховаюся. Ось і зараз, варто було тільки трохи висунутися, як обидва кулемета смикнули дулами в мій бік. Е, ні… так не годиться. Піднімаюсь на весь зріст, повертаюся і, прикриваючи Сашку собою, відходжу далі, ховаючись за несучу колону.

Відійшовши метрів на двадцять, притуляю Сашку до стіни. Потім викликаю Птаха, підвішую його над дівчиною та наказую охороняти. З його озброєнням багато не навоюєш, але: по-перше, відверне увагу на себе, по-друге — я почую. До речі, мало не забув…

Виймаю з інвентарю Глок-42 та простягаю дівчині.

— Тримай. Він тепер твій... Стій тут. Поки не покличу, ближче не сунься. Якщо помітиш, що хтось чи щось наближається із тунелю — кричи.

— Який гарний… — Сашка бере пістолет і із захопленням крутить його, як ялинкову іграшку.

Трясця. Відбираю. Виймаю магазин, перевіряю наявність патрона у стволі. Потім повертаю.

— Обережніше. Не дивись, що він маленький. Це все ж таки зброя. Мозок на раз вибити може.

— Я обережно, — переймається дівчина, але захоплення в очах від цього менше не стає. Неправильна вона якась. То дрон обіймає, то пістолетом милується. Бойове дівчисько.