Читати книгу - "Що таке антична філософія?"

Поміж Отців Церкви IV століття — тих, хто продовжує традицію Климента Александрійського та Орігена, наприклад, таких як Василій Кесарійський, Григорій Назіанзин, Григорій Ніський, Евагрій Понтійський, та, у певному сенсі, Афанасій Александрійський, а також поміж пізніших діячів чернечого руху, таких як Дорофей з Гази, що писав у VI столітті, не бракувало тлумачень феномену чернечого життя, що розвинувся починаючи з IV століття у Єгипті та в Сирії в дусі «християнської філософії». Це відбувається тому, що чимало християн починають намагатися досягнути християнської досконалості, героїчно практикуючи євангельські настанови та імітуючи життя Христа, усамітнюючись у пустелях та ведучи життя, повністю присвячене суворій аскезі та медитації. І йшлося не про освічених людей, вони зовсім не думали про якийсь зв’язок з філософією. Вони знаходили свої взірці у Старому та Новому Завітах, а можливо, також (цього не варто виключати a priori) у прикладах буддистського або маніхейського аскетизму[733]. Потрібно теж згадати, що вже за доби Філона та Ісуса існували спільноти споглядальних аскетів, такі як терапевти, яких описує Філон Александрійський[734] у своєму трактаті «Про споглядальне життя» та яких він називає, між іншим, «філософами», або як юдейська секта з Кумрану. Проте для прихильників «християнської філософії», які самі будуть практикувати чернецтво, — цей рух Л. Бує[735] називає «вченим чернецтвом» — філософія відтепер означатиме спосіб монастирського життя як досконалого християнського життя, проте ця «філософія» залишатиметься тісно пов’язаною зі своїми профанними категоріями, такими як душевний мир, відсутність пристрастей[736], «життя, відповідне природі та розуму»[737]. Як і профанна філософія, чернече життя подаватиме себе як практику духовних вправ[738], деякі з яких є специфічно християнськими, проте чимало з них успадковані від профанної філософії.

Відтак, ми бачимо тут увагу до себе самого, яка була фундаментальною настановою стоїків, а також неоплатоніків[739]. Саме за допомогою цього поняття Афанасій Александрійський визначає чернечий стан. Розповідаючи у «Житті Антонія» як Антоній дійшов до чернецтва, Афанасій задовольняється зауваженням, що Антоній почав уважно ставитись до себе самого та наводить слова Антонія, адресовані у день його смерті своїм учням:

Живіть так, ніби ви повинні помирати щодня, спрямовуючи увагу на самих себе та пам’ятаючи мої настанови[740].

Григорій Назіанзин[741] говоритиме, швидше, про «концентрацію на самому собі». Увага до себе, концентрація на теперішньому, думка про смерть будуть постійно пов’язані між собою як у монастирській традиції, так і у профанній філософії. Антоній, наприклад, радить своїм учням прокидатися з думкою, що вони, можливо, не побачать вечора, і засинати з думкою, що вони можуть не прокинутися, а Дорофей з Гази попереджує своїх учнів:

Будьмо уважні до самих себе, браття, будьмо пильні, доки маємо час […] Від початку нашої бесіди ми потратили дві або три години та наблизилися до смерті, але ми без страху спостерігаємо, як плине час[742].

Цілком очевидно, що ця увага до самих себе є, насправді, своєрідним наверненням, своєрідною орієнтацією на вищу частину самих себе. Це можна ясно побачити у проповіді Василія Кесарійського, що має темою біблійний текст: «Гляди, щоб у твоєму серці не зродилась ось така грішна думка»[743]. У коментарі Василія можна віднайти всі теми стоїцизму та платонізму. Бути уважним до себе самого означає пробуджувати в собі раціональні принципи думки та дії, які Бог вклав у наші душі, це означає пильнувати самого себе, тобто свої розум та душу, а не те, що є своїм, тобто своє тіло та майно, це означає також дбати про красу своєї душі, аналізуючи своє сумління та пізнаючи самого себе. У такий спосіб ми виправимо наші судження про самих себе, пізнаючи одночасно нашу справжню бідність та наше справжнє багатство, а також велич, яку дарує нам космос, наше тіло, земля, небо, зорі і особливо — покликання нашої душі[744].

Увага до себе передбачає практику аналізу свідомості, яку, до речі, знаменитий чернець Антоній радив своїм учням здійснювати письмово: «Нехай кожен занотовує дії та рухи своєї душі так, ніби він хоче познайомити з ними інших»[745]. Це важлива психологічна деталь: терапевтична цінність іспиту сумління буде більшою, якщо її екстеріоризувати за допомогою письма. Нам соромно помилятися публічно, письмо створить враження перебування на публіці: «Нехай письмо заступає місце погляду іншого». Як би там не було, іспит сумління має бути дуже частим і регулярним. Дорофей з Гази[746] рекомендував аналізувати себе кожні шість годин, а також підводити загальний підсумок свого душевного стану щотижня, щомісяця, щороку.

Увага до себе та пильність передбачають також, як ми це бачили, вправи думки: йдеться про медитацію, про пригадування, про те, щоб завжди мати «під рукою» принципи дії, підсумовані, наскільки це можливо, у коротких сентенціях. Саме цій потребі у монастирській літературі відповідають «Апофтегми» і те, що називають «Кефалаєю». «Апофтегми»[747] — це знамениті та влучні висловлювання духовних вчителів, сформульовані за певних обставин, на кшталт висловлювань профанних філософів, зібраних Діогеном Лаертським. «Кефалая» (головні пункти) — це зібрання відносно коротких сентенцій, згрупованих найчастіше сотнями. Як і у профанній філософії, розмірковування над прикладами та сентенціями мають бути постійними. Епікур та Епіктет рекомендували вдаватися до них вдень та вночі. Дорофей з Гази[748] також радить невпинно розмірковувати, щоб у потрібну мить завжди мати під рукою принципи дії, якими можна буде «скористатися в усіх подіях», тобто знати, що потрібно робити за обставин будь-якої з них.

Увага до себе виражається у володінні собою, у контролі над собою, які можуть бути досягнуті лише завдяки наполегливості та призвичаєнню до аскетичних практик, покликаних забезпечити перемогу розуму над пристрастями аж до їх радикального знищення. Йдеться про застосування усієї терапії пристрастей. Шлях, що веде до цього повного подолання (apatheia), проходить через звільнення від предметів (aprospatheia), тобто через поступову відмову від бажань, що мають своїми предметами байдужі речі. Подібно до стоїка Епіктета, а також до платоніка Плутарха, який писав трактати, що рекомендували стримувати цікавість і балакучість, Дорофей з Гази рекомендував починати