Читати книгу - "Що таке антична філософія?"

Християнська філософія стала можливою саме з огляду на двозначність слова Логос. Після Геракліта поняття Логосу стало центральним концептом грецької філософії, оскільки воно може означати одночасно «слово», «дискурс» та «розум». Зокрема, стоїки вважали, що Логос, зрозумілий як раціональна сила, був іманентний світові, людській природі та кожному індивідові. Ось чому, ототожнюючи Ісуса з вічним Логосом та Сином Божим, пролог Євангелія від Йоана зробив можливим уявлення про християнство як про філософію. Субстанційне слово Бога може мислитись як Розум, що творить світ та скеровує людську думку. Втім, неоплатонік Амелій, учень Плотина, вважав цей пролог філософським текстом, коли писав:

Таким чином, саме тут є Логос, завдяки якому були створені всі породжувані речі, тоді як він сам є завжди, як сказав Геракліт[719], а Варвар [апостол Йоан — П.А.] говорить про нього, що він був «з Богом» та що він «є Богом», за яким визнається статус та гідність принципу, оскільки «через нього все сталося», «що все, що було створене, отримало в ньому природу живого, життя та буття», що він втілюється та що, зодягнувшись у плоть, він набув вигляду людини, але у такий спосіб, що являє, водночас, свою велич і, звільнений, знову набуває божественності, стає тим Богом, яким був до того, як зійшов у тілесний світ та втілився і став людиною[720].

На думку Амелія[721], апостол Йоан, якого він називає Варваром, описав у своєму пролозі Душу Світу, яка є божественною, однак у певний спосіб змішаною з тілом. Важливою є не стільки запропонована Амелієм інтерпретація, скільки визнання філософом-неоплатоніком спорідненості між словником євангеліста та словником, властивим філософії.

Починаючи з II століття після Різдва Христового, християнські автори, яких назвали апологетами, оскільки вони намагалися подати християнство у формі, зрозумілій греко-латинському світу, використовували поняття Логосу, щоб визначити християнство як філософію. Грецькі філософи, кажуть вони, досі знали лише частинки Логосу[722], тобто елементи істинного Дискурсу та досконалого Розуму, однак християни володіють Логосом, тобто істинним Дискурсом та досконалим Розумом, втіленим в Ісусі Христі. Якщо філософувати означає жити згідно з Розумом, то християни є філософами, оскільки живуть згідно з божественним Логосом[723]. Ця трансформація християнства у філософію здійснюватиметься ще в Александрії III століття у Климента Александрійського, для якого християнство як повне одкровення Логосу є істинною філософією, що «вчить нас поводитися так, щоб бути подібними Богові та прийняти божественний план як керівний принцип усього нашого виховання»[724].

Так само, як і грецька філософія, християнська філософія подаватиме себе одночасно як дискурс та як спосіб життя. За доби народження християнства, у І та II століттях, філософський дискурс практично у кожній школі набув, як ми бачили, форми екзегези основоположних текстів. Дискурс християнської філософії також буде екзегетичним, що цілком природно, і школи витлумачення Старого та Нового Завітів, подібні до тих, які відкрили учитель Климента Александрійського або й самого Орігена в Александрії, запропонують спосіб навчання, цілком аналогічний способові навчання сучасних їм філософських шкіл. Так само як платоніки пропонували поступове читання діалогів Платона, яке відповідало етапам духовного поступу, такі християни як Оріген пропонують своїм учням порядок читання, починаючи з книги Приповідок з наступним переходом до книги Проповідника (Еклезіаста), а згодом — і до Пісні Пісень, кожна з яких, згідно з Орігеном, у свою чергу, відповідає етиці, що дає попереднє очищення, фізиці, яка вчить долати чуттєві речі, та епоптиці або теології, що веде до єднання з Богом[725]. Відтак, тут можна помітити, що читання текстів, так само як і у філософів цієї доби, є «духовним» читанням, тісно пов’язаним із духовним поступом. Філософське поняття духовного поступу становить фундамент християнського формування та навчання. Як і античний філософський дискурс для філософського способу життя, християнський філософський дискурс є засобом реалізації християнського способу життя.

Можуть сказати, і матимуть рацію, що існує щонайменше одна відмінність, бо християнська екзегеза є екзегезою священних текстів, а християнська філософія ґрунтується на одкровенні: Логос це передусім одкровення та об’явлення Бога. Християнська теологія поступово конституювалася у догматичних протистояннях, які завжди корінилися у тлумаченнях Старого та Нового Завітів. Водночас, у грецькій філософії також існувала традиція систематичної теології, започаткована «Тімеєм» та X книгою «Законів» Платона, розвинута XII книгою «Метафізики» Аристотеля, традиція, що розрізняла різні джерела одкровення, способи та ступені божественної реальності та інтегрувала усі види одкровень за доби пізнішого неоплатонізму. Навіть з цього погляду грецька філософія могла слугувати моделлю християнській філософії[726].

Проте, деякі християни могли підносити християнство як філософію — філософію як таку не стільки тому, що християнство запропонувало екзегезу та теологію, аналогічні язичницьким екзегезі та теології, скільки тому, що воно, християнство, є стилем життя та способом буття, тоді як антична філософія також була стилем життя та способом буття. Як влучно зауважив брат Жан Леклерк: «У монастирському середньовіччі, так само як за доби античності, слово philosophia позначає не якусь теорію або спосіб пізнання, а життєву мудрість, спосіб жити згідно з розумом»[727], тобто згідно з Логосом. Християнська філософія полягає у житті згідно з Логосом, тобто згідно з розумом, настільки, що «ті, хто до Христа вели життя, супроводжуване розумом (logos), — пише Юстин, — є християнами, навіть якщо їх вважали атеїстами, такими були Сократ, Геракліт та подібні їм»[728].

Разом з цим уподібненням християнства філософії, у християнстві виникають практики та духовні вправи, притаманні профанній[729] філософії. Наприклад, Климент Александрійський зміг написати так:

Необхідно, щоб божественний закон навіював страх, для того, щоб філософ набував та зберігав спокій душі (amerimnia), завдяки розважливості (eulabeia) та увазі (prosochê) до себе[730].

У цій фразі можна побачити увесь світ думки античної філософії. Божественний закон — це одночасно Логос філософів та Логос християн; він навіює стриманість у діях, розважливість, увагу до себе, тобто фундаментальну стоїчну настанову, яка забезпечує душевний спокій — внутрішній стан, якого шукали всі школи. Або ще: в Орігена[731] можна знайти справді філософську вправу іспиту сумління, оскільки, коментуючи «Пісню над піснями»: