Читати книгу - "Якщо на землі є пекло…"

й до чого, а може, й взагалі нічого не розплутають. По-перше, тут, як ти переконався, панує хаос, усе заплуталось; графік будівельних робіт, незважаючи на надлишок робочої сили, давно поламаний і не виконується навіть наполовину, графік надходження матеріалів і обладнання теж давно полетів к бісу, бо Німеччину щодня бомбардують. Щось потроху надходить, а щось не надходить, і взагалі невідомо, чи надійде. Про це відверто кажуть самі німці. Німецькі спеціалісти, як видно, давно вже махнули рукою на будову, розуміючи, що рано чи пізно, а таки доведеться їм звідси тікати. Та й чимало з них уже переведені у воєнну промисловість. Отже, при такому хаосі начальству важко розібратися і знайти винних, бо ж війна. По-друге, обладнання і всі цінні матеріали випускаються не однією, а десятками фірм і сотнями німецьких заводів, де працюють такі ж, як і ми, невільники з багатьох країн. До того ж заводи розташовані по всій Німеччині — це ми бачимо з написів на ящиках, мішках і контейнерах. Плюс бомбардування, диверсії, саботаж, шкідництво, хронічна нестача сировини і так далі. От і розберись, хто, коли і де відгвинтив ту чи іншу деталь чи, може, забув її вкласти в той чи інший ящик. Далі. Нам доводиться розвантажувати вагони. Якщо у букси вкинути по жмені звичайнісінького піску, то через 30–40 кілометрів букси почнуть горіти, а це призводить до залізничної катастрофи. Ось які величезні можливості відкриваються перед нами!

Очі у Антека заблищали, весь він засвітився радістю.

В концтабірних умовах багато важило уміння підняти настрій знедоленим, зацькованим і зневіреним людям. Життєрадісний Антек умів, як ніхто, це робити, бо ж був талановитим оповідачем і актором, на ходу перевтілюючись в ті образи, які змальовував словами. Його численні оповіді, дошкульні анекдоти були гострою політичною сатирою, яка не тільки піднімала настрій, а й зміцнювала віру в перемогу.

3

Через кілька днів у підпільну групу було прийнято ще десять чоловік. Хлопці дуже обережно вели агітаційну роботу. Вони навчилися розбиратися в людях, уміли розпізнавати антифашистів і відрізняти байдужих, інертних індивідуалістів, що пливуть, як те опале вербове листя, — куди занесе вода.

У підпільній групі Опору підібралися найвідважніші. Найстарший за віком у групі виявився волжанин Чупрунов, якого друзі називали лагідно: «дядя Вася». Йому виповнилося лише п'ятдесят, але він уже мав вигляд старезного діда. Дядя Вася брав участь у трьох війнах: у першій світовій, громадянській і Великій Вітчизняній. Трудове життя починав ватажником на царицинській пристані ще до революції. В громадянську воював під командуванням легендарного Чапаєва, а пізніше будував Сталінградський тракторний і став кадровим робітником цього заводу — слюсарем-інструментальником високої кваліфікації.

Біля стін заводу клекотіла небувала битва, верстати здригалися від вибухів снарядів і бомб, але цехи продовжували працювати — випускали танки. Ці танки із заводськими екіпажами, котрі не встигали навіть одягти червоноармійську форму, прямо із складального цеху йшли в бій. В один з таких критичних моментів Чупрунов сів у щойно зібраний танк і вступив у бій. Того ж дня танк був підбитий. Екіпаж зайняв кругову оборону, відстрілювалися до останнього патрона. Товариші загинули, а Чупрунов, контужений і поранений, потрапив у полон…

Полонених загнали в якусь балку і наказали вишикуватись. Хто не зміг стати в стрій — розстріляли, а решту погнали в тил. По дорозі в колону вливали групи інших полонених — поранених, змучених. Їсти нічого не давали. Харчувалися лише тим, що місцеві жителі, нехтуючи смертельною небезпекою, кидали через голови конвоїрів у колону: картоплю, буряки, огірки, інколи шмат хліба. Одну картоплину ділили на п'ять чоловік. Якщо попадалася на дорозі калюжа, її випивали блискавично разом з брудом. Ночували під відкритим небом, на вогкій землі. А на світанку їх гнали далі. Увесь час гриміли постріли — фашисти розстрілювали тих, у кого вже не було сил рухатись. Потім почалися холодні осінні дощі. Грузькі дороги, крижані дощі з вітрами, нестерпна холоднеча… Спати доводилося в багні, серед дощових калюж. Зверху лило й лило, а дорозі не було кінця, як не було кінця-краю людським стражданням. Конвоювали бранців спеціально підготовлені кавалерійські конвойні команди, які відзначалися особливою жорстокістю. На перевалочних пунктах команди змінювалися, й свіженькі конвойні ще з більшою люттю накидалися на нещасних…

Нарешті тих, хто пережив увесь той жах, пригнали на якийсь полустанок і запакували у вагони-телятники — по сто чоловік у вагон, натоптом, як дрова. У кожний вагон вкинули харчі на дорогу — мішок вівса. Полонені розділили овес: вийшло по пілотці на п'ять чоловік. Овес одразу ж з'їли, і до ранку більше половини бранців померли в страшних муках від завороту кишок…

На території окупованої Польщі ешелон зупинився. Із нього витрусили живих і мертвих — не везти ж у Німеччину трупи! Мертвих звалили в купу, а живим налили в брудні, просякнуті потом і кров'ю пілотки по черпаку якогось пійла. Пили його з дикою пожадливістю тут же, біля купи трупів. Цю сцену фотографували гітлерівські офіцери, знімали на плівку кінооператори для документального фільму, який мав переконати німців у «неповноцінності слов'янської раси».

І знову дорога. У Лодзі на товарній станції ешелон простояв добу. Тут бранцям влаштували лазню, дезинфекцію, прожарку вошивого лахміття, а в цей час місцева спеціальна команда з числа польських полонених мила телятники, оббризкуючи їх з пульверизаторів отруйною речовиною, щоб не завезти в Німеччину ніякої інфекції. Не встигла вивітритися смердюча отрута, як полонених загнали у вагони. Ще одна доба в чаду отруйних випарів — і нещасні бранці прибули в Німеччину.

Шталаг — табір військовополонених під Берліном. Тут дядя Вася відмучився цілих десять місяців. У цьому могильнику існувала міцна підпільна організація. Не нещасні одинаки, а згуртований навколо комуністів колектив підпільників вів боротьбу за життя кожної радянської людини. Дяді Васі також всіляко допомагали. А коли зарубцювались його рани, він почав думати про втечу з табору.

Під час бомбардування таки пощастило втекти. На четвертий день у полі здибав українських дівчат-підлітків, які копали картоплю. Хазяїна якраз поблизу не було, і вони нагодували втікача, сховали його в купі сухого картоплиння, де