Читати книгу - "Мед для Ворона, Селена Рейні"

Настало перше червня. Від її останнього візиту до батьків минуло два тижні, а Софія так і не наважилася розповісти їм правду. Хоча, не надто і переймалася через це. Зрештою, вагітна вона всього півтора місяця й досі навіть не ставала на облік.

Дівчина пошкрябала виделкою гречку на тарілці й з невдоволеним стогоном відсунула її від себе. Це було зовсім не те, чого їй хотілося. Вона підвелася і підійшла до холодильника. Суп, рибні котлети приготовлені на пару, салат. Ні. Заглянула у морозильну камеру. Пельмені, вареники, млинці, відбивні. Теж не те.

Вона тинялася кухнею і заглядала у всі куточки. Таке з нею відбувалося вперше: щоб так сильно хотілося їсти й не хотілося нічого з улюблених страв. Саме в цей момент їй в очі впала порожня баночка, у якій вона колись зберігала курагу. І тут Софія зрозуміла, чого їй хочеться: солодкого плову з родзинками, сухофруктами та горішками. А ще залити все це медом і посипати корицею.

От тільки завдяки ревізії, яку вона провила кілька хвилин тому, Софія знала, що зі всіх потрібних інгредієнтів є лише рис і мед.

Тому, так і не поснідавши, дівчина схопила гаманець та телефон, накинула кофту і направилася у супермаркет. А вже через пів години кидала у кошик необхідні продукти. Постійно чуючи голодне бурчання власного шлунку, дівчина вирішила скоротити шлях до каси й пройти м’ясним відділом.

І як тільки увійшла туди, зрозуміла, що зробила помилку. Враз її обволік неприємний запах сирого м’яса. Сморід стояв настільки густий, що Софія ледь стрималася, щоб не прикрити ніс рукою.

Якщо досі шлунок вимагав сніданок, то тепер затихнув.

За вітриною один з продавців впустив порожню тацю і Софія машинально подивилися у ту сторону. А з-за скла на неї глянули общипані кури, телячі язики та свинячі вуха.

Софія заплющила очі й сповзла по холодильнику з ковбасками вниз. І наступні кілька хвилин провела у темній прірві.

До відкриття ресторану залишався лише тиждень. Новий заклад був розташований за містом і оточений з однієї сторони лісопосадкою, а з іншої вузенькою річкою. Денис водив батьків по приміщенню, яке колись було заводською столовою, а зараз перетворилося у фешенебельний ресторан і не втомлювався нахвалювати своє творіння.

– Завтра робітники виставлять столи та стільці на вулиці, – сказав Денис, спинившись біля дверей, що вели на розлогу терасу. – Сьогодні прохолодно. Але через кілька днів потеплішає і буде дуже приємно сидіти на дворі.

– Ти ж не просто так все це показав нам сьогодні? – засміялася мама.

– Ні. Не просто так. Мені було б дуже приємно, якби ви відсвяткували свою річницю весілля тут.

– Ну, якщо ти наполягаєш, – підморгнув йому тато, – то ми з мамою залюбки приймаємо твою пропозицію.

– Ми могли б…, – але договорити Денис не встиг, бо у кишені завібрував телефон. На екрані висвітився номер Софії. – Хвилинку, – звернувся до батьків. – Алло, – проказав у мобільний.

– Привіт, – почув хрипле привітання з іншої сторони. – Ти тільки не хвилюйся, зі мною все гаразд. Але я була в магазині, втратила свідомість і мене привезли в лікарню.

– Що? – перелякано запитав. – Що трапилося? Як ти себе почуваєш? – в ту ж мить забувся Денис про те, що дівчина сказала спочатку.

– Все гаразд, – впевнено повторила. – Я просто втратила свідомість. Мене вже оглянув лікар і запевнив, що усе в нормі. Але телефоную я до тебе з іншого приводу. Я ще не сказала батькам про вагітність. А саму мене з лікарні не випускають. Можеш приїхати й забрати мене?

Денис образився через тон, яким вона виголосила це прохання. Вона вагітна його дитиною! Та Софія повинна була б не просити, а вимагати у нього це.

– Таксі мені брати не дозволяють, а знайомих з авто, які серед дня могли б мене забрати, у мене немає, – виправдовувалася вона.

– У якій ти лікарні?

– Та що на Соборності.

– Вже виїжджаю.

– Дякую, – проказала і відключилася.

– Щось сталося? – стурбовано запитала мама.

– Комусь потрібна допомога? Ми можемо чимось зарадити? – поцікавився тато.

– Так. Тобто ні. Я сам все владнаю.

– Але хто телефонував? – допитувалася мама.

– Це була Софія, – Денис навмисне назвав ім’я, аби не згадувати статус їхніх стосунків. – Вона вагітна. Вагітна від мене.

Мама ошелешено відкрила рот, а тато присвиснув.

– Сюрприз! – натягнуто усміхнувся Денис. – З річницею, – кинув і побіг до авто.

За пів години він дістався до потрібної лікарні. А там, на приймальному відділені запитав, у яку палату завезли Софію Медчук. Він чекав, що вона буде посіріла, засмучена чи заплакана. Тому дуже здивувався, коли побачив, що Софія не лежить на ліжку, а сидить посеред палати на м’якому килимку з хлопчиком років п’яти й водить його рукою з фломастером по листку. І з-під їхніх сплетених пальців вимальовувалися котик з бантиком на шиї.

– Я так довго їхав? – пожартував Денис, киваючи на хлопчика.

Софія засміялася.