Читати книгу - "Спадок з бонусом, Інна Земець"

Господиня оселі здивувала мене сильно, хоч обережні кроки почув ще задовго до її появи. Схоже, що п’яненька. Чи ще святкує чи нещодавно добряче насвяткувалась – лиш бачу, що похитується досі. Але тут в домі точно сама перебуває – оце вже безпомилково перевірив, тільки не зрозумів, що не дуже міцно господиня спить. В тінь від неї не ховався, хоч і встиг би. Навіщо нам із нею в хованки гратися? Все одно ж рано чи пізно поговорити з удовицею братовою збирався. Поки ту ручку повернула і двері прочинила, вже три рази б під стіл пірнув, та лишився на місці непорушно, розвитку подій з інтересом чекаючи. А як той гребінець в її руці на просвіт від світла в коридорі побачив, аж розреготався, емоцій не стримавши. Ото знайшла собі гарну зброю! Краще б собі халата дорогою пошукала, бо її довга майка не з цупкої тканини, як мав би таке бажання - геть усе б на юній вдовиці розгледів. Визнаю, гарну втіху собі братець знайшов - юну та фігуристу. Дивно навіть. Колись Ігнатових давніх знайомиць за молодих часів бачив, то всі або на фітнес-тренерок статурою скидались, або на тонких-дзвінких та гнучких ескортниць, а ця геть з іншої породи, ого яка цікава – більшості чоловіків саме до таких звабливих та приємних частин тіла притулятись подобається. Змінилися братові смаки і на краще, як бачу, бо відтепер бодай у цьому з ним щось спільне маємо. Підійшов до жіночки, чемно представився. Але сильно родинним зв’язком з покійником не заспокоїв, бо і не дуже налякав, здається. Головою по-собачому потрусила, до ладу свої думки настрашені приводячи, навіть інші слова пригадувати почала.

- Тепер бачу трохи фамільних рис, ви схожі, - тихо промовила дівчина.

- Дурня. Ми геть ні в чому не схожі.

- Очі як у Ігната.

- Як у матері, - спиняючи її дослідження відрубав я.

Уважно мене поглядом вивчала, очима скрізь блукаючи, наче не розуміла, що переді мною лиш в майці стовбичить.

- Не змерзнеш? – не витримав я.

Отут і дійшло до неї, що майже гола досі. Побігла швиденько нагору сходами, а за кілька хвилин повернулась у футболці та широких штанцях спортивних із зібранім в кубельце мідяним волоссям.

- Можу запропонувати чогось? – запитала приязна панночка. – Чаю, кави, заспокійливого? Хоча останнє, мабуть, собі запропоную.

Така багато чого запропонувати може, та мінералки мені поки вистачило.

- Я Ярослава, - забираючи порожній стакан представилась жінка братова.

- Гарне ім’я, - мугикнув я.

- Ми з твоїм братом…

- Та що я, трофейних дружин ніколи не бачив?

І секунди не думала, одразу полетіла її рука до мого обличчя. Ухилився. Лиш кінчиками пальців по мені мазнула і обпекла лютим поглядом.

- Що ж, пані Райчук, приємно познайомитись з вдовицею Ігната.

- Моє прізвище Копиленко, - виправила вона мене додаючи металу у свій голос.

- Дуже цікаво, просто захопливо, навіть.

- Ще щось цікавить? – виблиснула очима і руки на грудях склала.

- І не перерахую всього. Та почну із заповіту, мабуть.

- Заповів все на мене.

- Очікувано. Спритно. Логічно, навіть, - зовсім не здивувала, бо саме такої відповіді і очікував. – Чував, що біс в ребро як стукне, то не відчепиться.

Здогадуюсь, як її долоні сверблять. Мені теж трохи трусонути її кортить – всім нутром відчуваю, що брату допомогли сконати. Не знаю чи точно вона, та перша і очевидна в моєму довгому списку. Стоїть рівно, наче на палю напнули, дихає так, ледь не вогонь ніздрями наганяє.

- Може, як тихо прийшов так і підеш? – злостиво жбурнула в мене запитання жіночка.

Правда, прийшов дуже тихо. Камери і решту системи обійти не аж так складно було. Не розумію лиш, як вона про мою присутність довідалась.

- Як дізналась, що я тут? – не втримав цікавості я. – Почула мене чи побачила?

- Ні те, ні інше. Інтуїція, мабуть, підказала, що зло поруч.

- Я не зло, я родич.

- Ти сторонній. І мені і брату своєму.

Теж правду каже. З Ігнатом вже багато років жодних контактів не мав і не планував їх поновлювати, бо нічого спільного у нас не лишилось, крім ДНК. Щоправда, шкодую зараз, що його позавчорашній дзвінок проігнорував. Як завжди. Може ніколи більше балакати з ним і не хотів, та і смерті ж йому не бажав. А чогось же лишив мені Ігнат повідомлення: «Мені потрібна твоя допомога» - щось відчував чи вже знав.

- Сторонній чи ні, а цей дім на батьковій землі збудовано, тож поки тут і побуду.

Аж підскочила, очима в мене прицілилась, пальцем в груди тицьнула і заволала:

- І не сподівайся! Він тебе сюди не кликав, і я не запрошую. Геть!

Отут помилилася - кликав, та виправляти її не поспішав.

- Бережи нервові клітини і сили, - відмахнувся я. - Все одно не виженеш. Кімнат багато, якось вже переживеш моє сусідство на одну ніч.

- Не певна що ти переживеш!

- Це небезпечна погроза чи заманлива обіцянка?