Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

У 1907 році спостерігався певний спад творчої активності О.Генрі (написано лише 11 оповідань), щоправда, саме у цей час у житті Вільяма Портера відбувалося чимало важливих подій, головна з яких — роман із Сарою Коулмен, що завершився шлюбом. Тридцятисемилітня вчителька з Ешвілла, котра щиро захоплювалася творчістю О.Генрі, написала йому листа, в якому відверто запитала у письменника, чи не є він тим самим Біллом Портером, що двадцять років тому співав серенади під її вікном у південному містечку Грінсборо. Їхній роман розпочався з листування, згодом була зустріч, яка обох приємно здивувала, а потім — відверта розповідь Портера про найдраматичнішу сторінку його життя. Шлюбна церемонія відбулася в Ешвіллі 27 листопада 1907 року. Сара і донька Білла швидко знайшли спільну мову: вони обидві цікавилися проблемами мистецтва і обидві займалися літературною творчістю.

Другий шлюб Вільяма Сідні Портера важко назвати щасливим. Хоча Білл і Сара й ставилися один до одного зі щирою симпатією, та все ж через два роки їм довелося роз’їхатись. Сара так і не змогла пристосуватися до напівбогемного способу життя чоловіка, а він, зі свого боку, не зміг, а можливо, і не хотів відмовлятися від своїх звичок, їхня спроба створити затишне сімейне гніздо в тихому провінційному Ешвіллі зазнала краху, оскільки Білл не уявляв свого життя без Нью-Йорка, що був для нього не просто улюбленим містом, а тією стихією, в якій він почувався неначе риба у воді, і з якої черпав життєві сили та творчу наснагу. Повернувшись до Нью-Йорка, вони жили окремо, підтримуючи дружні стосунки і піклуючись про Маргарет. У 1908 році О.Генрі написав 29 оповідань, а у наступному — лише вісім, витративши багато часу на спроби сценічних постановок своїх новел. Близьких і друзів, безперечно, тішили літературні успіхи письменника, однак стан його здоров’я все частіше викликав серйозне занепокоєння.

Ритм життя О.Генрі в Нью-Йорку був воістину виснажливим. Як свідчить його тогочасне листування з редакторами газет і журналів, майже завжди він надавав свої матеріали в останній момент. Незрідка редакційні кур’єри сиділи у нього над душею, коли він дописував чергову новелу. Інколи йому доводилося писати два оповідання одночасно, іноді, щоб своєчасно виконати зобов’язання, він повністю відмовлявся від Відпочинку і сну. Аби мобілізувати внутрішні резерви організму, він усе частіше вдавався до алкоголю. Біограф письменника Дж. Ленгфорд наводить вельми красномовний фрагмент одного із листів О.Генрі, в якому крізь властиву цьому новелістові іронію проступає гіркота самовикриття. “Насамперед, — пише автор листа, — вам необхідні кухонний стіл, табуретка, олівець, листок паперу і стакан відповідного розміру. Це знаряддя праці. Далі ви дістаєте із шафи пляшку віскі і апельсин — продукти, необхідні для підтримання письменницьких сил. Починається розробка сюжету (можете вдавати, що це і є натхнення). Додаєте до віскі апельсиновий сік, випиваєте за здоров’я журнальних редакторів, загострюєте олівець, розпочинаєте роботу. На момент, коли всі апельсини вже вижаті і пляшка порожня, ваше оповідання є закінченим і придатним до продажу”[12].

У важких буднях літературного поденника О.Генрі, безперечно, було й чимало світлих моментів. Майже всі, хто спілкувався з ним у ті часи, коли літературна діяльність почала приносити йому не тільки славу, а й непоганий заробіток, згадують про його дивну щедрість. Він завжди був дуже чутливим до чужого болю, і як тільки в його кишенях з’являлися гроші, він обов’язково знаходив біля себе — у натовпі, за стійкою бару чи за столиком у кав’ярні — того, хто, на його думку, потребував цих грошей набагато більше за нього самого. У своїх творах, і у повсякденному житті йому подобалося дарувати людям радість, тож він ніколи не відмовляв собі у такому задоволенні, як стати для когось тим самим щасливим випадком, тією довгоочікуваною посмішкою фортуни, які так часто зустрічалися у фіналах його новел. Бідна дівчина, що подібно до Делли із “Дарів волхвів” змушена була економити кожен цент, могла просто так отримати від вишукано шляхетного містера Портера двадцятидоларову купюру, а бездомний бродяга чи голодний жебрак, які випадково потрапляли йому на очі, бували приємно здивовані по-царськи щедрою милостинею. Бідняк, що не мав чим заплатити за лікування, міг запросто звернутися за допомогою до відомого своїм непоказним благодійництвом делікатного мешканця будинку на Ірвінг-Плейс, і той відсилав його до знайомого лікаря, котрому час від часу підкидав грошенят.

Інколи добротою Вільяма Портера відверто зловживали, однак він сприймав це скоріше із сумом, ніж із роздратуванням чи гнівом. Так, одного разу він дав притулок одному бідному молодому літератору, який виявився нахабним ледарем, тож, аби позбутися його присутності, О.Генрі довелося викласти чималу суму грошей. У спогадах Ела Дженнінгса наведена інформація про колишню мешканку Остіна Луїзу Шотт, яка спочатку звернулася до письменника з проханням про допомогу, а згодом стала його регулярно шантажувати, щоразу вимагаючи все більшу і більшу суму за мовчання про його колишні проблеми з законом. Від Ела Дженнінгса походить версія, що всі фінансові проблеми О.Генрі в період його популярності та доволі високих заробітків (у 1906 році, приміром, редактори пропонували йому по п’ятсот доларів за одне оповідання) були спричинені надмірними апетитами цієї невгамовної шантажистки.

Достеменно невідомо, чи справді шантаж мав місце в житті О.Генрі, однак навіть у часи своєї найбільшої популярності він досить часто не мав у кишені жодного долара і змушений був брати в борг у друзів або ж вимагати від редакторів оплату наперед за ще ненаписані твори. Це породжувало в душі письменника психологічний дискомфорт, який він все частіше намагався втамувати алкоголем. Інтелектуальні перенапруження, постійний страх викриття, що весь час переслідував його після виходу із Колумбуса, прогресуючий діабет — усе це швидко підривало його життєві сили. Фізично і морально виснажений, вкрай знесилений постійним пошуком усе нових і нових сюжетів, він до останніх днів намагався не падати духом і сподівався, що ще зможе виконати свої зобов’язання перед редакторами і театральними продюсерами та свої обов’язки перед сім’єю. Проте його надіям і сподіванням не судилося здійснитися.

У своєму номері в готелі “Каледонія” 3 червня 1910 року під час телефонної розмови О.Генрі втратив свідомість і друзі відвезли його до найближчої лікарні. Ввечері 5