Читати книгу - "Сварлива рок-зірка в літах, Рік Вейкман (Wakeman)"

Наприкінці ночі я сів на велосипед, щоб їхати додому.

Я не відчував ні голови, ні ніг, ні рук. Або живота. Або ступнів. Або долонь. Я просто мав це тепле сяйво по всьому тілу. Але крім того, я був тверезий, як скельце.

Використовуючи дивну логіку п’яниці, я вирішив проїхати на велосипеді парком, вважаючи, що це буде безпечніше, ніж їздити дорогами. В кінці парку стежка повернула ліворуч на дев’яносто градусів, бо прямо була місцева ділянка, що здавалася в оренду.

Більшу частину велосипеда мені вдалося витягти з ділянки, але не всю.

Решту дороги додому залишки свого велосипеда я ніс із собою.

Протягом наступних двох вихідних я, так само, напивався вщент. Оскільки мій велосипед не працював, хлопець із групи люб’язно відвіз мене додому на своїй машині. Моя мама, благослови її Господь, абсолютно не здогадувалася, що я п’яний. Вона просто подумала, що я "дуже, дуже втомився", і навіть сказала моєму батькові: "Це справді забирає в нього всі сили, коли він грає в цих виступах та ходить до школи".

Звісно, це була важка робота, і з кожною наступною п’янкою я щопонеділка вранці приносив із собою до школи жахливе похмілля.

А в школі я, разом з іншими, відповідав за ятку з солодощами.

Насправді ж "ятка" була великою палаткою посеред майданчику для розваг, і тут продавалися лише чіпси та кока-кола. Хлопець-ірландець, з яким я займався продажем, придумав чудовий трюк, використовуючи пляшку скотчу. Він зрозумів, що якщо зняти кришки з пляшок "кока-коли" старого зразка, то залишиться достатньо місця, щоб налити скотч. Така "кола" були відомою як "Спеціальна", коштувала дев’ять пенсів замість звичайних шести і була призначена для продажу лише шестикласникам. Ми звикли приходити рано, знімали всі кришки й наливали скотч раніше, ніж утворювалися черги, щоб ніхто з учителів не знав.

Що було чудово, поки я та цей ірландський хлопець працювали в ятці.

Однак одного разу нас затримали за якийсь проступок, якого я не можу пригадати, і довелося запросити когось іншого, щоб керувати яткою з солодощами.

Того, хто про скотч не знав.

Того, хто першими обслуговував усіх одинадцятилітніх дітей.

Зі "Спеціальною" кокою.

Коли ранок був у розпалі.

Першого одинадцятирічного підлітка, що блював, віднесли до медпункту.

"Мабуть, щось з печінкою, дорогенький".

Двох наступних теж відвели до медпункту, з кількома вчителями, у яких брови вилізли на лоба. До того часу, коли там вже було шістдесят першокласників, які блювали й спотикалися, як п’яні волоцюги, наша схема з спиртним розвалилася.

Їм так і не вдалося звинуватити нас, але ми обоє вилетіли з роботи в ятці.

Тим часом, бізнес квартету "Concorde" процвітав. Для мене було трохи дивно грати стільки танцювальної музики: я все ще хотів грати рок-н-рол, але він не приносив прибутку – до 1965 року я два роки був у групі, і всі гроші заробляв, граючи на танцях. Скрізь існували клуби по інтересах, а на весіллях люди хотіли, щоб під старі мелодії грав живий ансамбль. Люди все ще танцювали вальси, фокстроти та квікстепи, вони все ще любили це більше, ніж рок-н-рол. Ми часто робили попсові куски, де виконували досить звичайні кавери на модні на цей день поп-мелодії, але, переважно, це були старі речі.

Ми завоювали справді хорошу репутацію і навіть почали працювати за кордоном... ну, під "за кордоном" я маю на увазі навіть Саутхолл. Це було досить багато миль від нашого району, і з автомобілями в нашому розпорядженні та жахливо маленькою та повільною мережею доріг, якою вона була тоді, ми з таким же успіхом могли б грати і в Німеччині.

Ми зіграли кілька неймовірних концертів, але ніщо не могло порівнятися з весіллям в Hayes British Legion. Досить дивно, але я вже почав задумуватися про те, щоб піти, оскільки мені набридло грати танцювальну музику. У закладі нам сказали, що у них є власне фортепіано, що не було чимось незвичайним – хоча часто з’ясовувалося, що будь-яке "домашнє фортепіано" було дико розстроєним. Я швидко навчився заходити в будь-яке приміщення, відкривати кришку піаніно і натискати "ля", а Террі Бересфорд грав "сі" на своєму кларнеті, що звучало як "ля", і я бачив, наскільки воно є розстроєним.

Ми зайшли в Hayes British Legion, і там у кутку стояло чистеньке біле піаніно. Я був одразу вражений. Решта гурту почали діставати та налаштовувати свої інструменти, тож я підійшов до піаніно, щоб натиснути "ля", щоб хлопці настроїлися, що вони й зробили. Прибула весільна громада, і шафер оголосив, що наречений і наречена почнуть танцювати, і це стало мені підказкою, щоб зіграти вступ до "Леді бродяга". Террі порахував мені, я вдарив по клавішах – і єдиним звуком, який вийшов, був такий собі дерев’яний стукіт. Террі озирнувся й закликав мене спробувати ще раз, що я й зробив, із тим самим результатом. Я підняв кришку піаніно й зазирнув. У всій чортовій коробці був лише один молоточок. "Ля".

Ми пішли і знайшли доглядача залу, який чомусь одразу був налаштований войовничо.

- Що сталося? — сказав він, нахмурившись.

- Ну, це піаніно...’

- Що не так із цим клятим піаніно? Минулого тижня я сам бачив, як на нього нанесли шар свіженької білої фарби. І це було зроблено бездоганно.

- Так, на нього дуже приємно дивитися. Але в нього лише один молоточок.

- Слухайте, не бажаю я вислуховувати від вас усілякі дурниці…

Я провів решту вечора, ганяючись за подружками нареченої.