Читати книгу - "Сварлива рок-зірка в літах, Рік Вейкман (Wakeman)"

Після цього конкретного рейсу ми збиралися грати з Токійським симфонічним оркестром. Гурт і обслуговуюча команда піднялися на борт цього величезного літака і виявили, що він напівпорожній – я б сказав, що на борту було не більше сотні людей.

До нашої зупинки для заправки в Анкориджі залишалося реальних кілька годин, тому ми всі, природно, випили. Нас було близько двадцяти в оточенні, пам’ятаєте, це був величезний випиваючий гурт, масовий. Ми випили все європейське пиво, перейшли на японське і випили його, потім підшліфували міцні напої, маленькі пляшки вина і, нарешті, саке.

Коли до дозаправки в Анкориджі залишалася ще близько години, стюард підійшов до мого місця.

- Містера Рейкмана, як повідомив мені капітан, двінків уже немає. Більше нічого.

- Справді? Навіть шеррі чи там, можливо, склянка портвейну?

- Усе пішло, містер Рейкман.

Потім він повідомив мені, що запаси їжі та напоїв у літаку будуть поповнені разом із паливом в Анкоріджі. У цей момент я маю сказати, що хлопці з Англійського Рок-Ансамблю завжди поводилися дуже добре – вони, можливо, випивали як риби, але вони завжди поводилися якнайкраще. Так чи інакше, ми приземлилися й попрямували до терміналу Анкориджа, який у ті часи нагадував гігантську жерстяну хатку з макетом величезного ведмедя грізлі. За кілька секунд ми знайшли бар і замовили напої. Ми видудлили по ще кілька порцій і, коли прийшов час, ми знову сіли на борт літака й націлилися на останній етап до Токіо. Ми зателефонували тому ж стюарду й зробили замовлення на ще більше напоїв.

А потім ще ...

Коли ми були приблизно черз годину польоту від Анкоріджа, стюард збентежено повернувся на моє місце.

- Містер Рейкман.

- Так, як у вас справи?

- Добре, містере Рейкман, але капітан повідомив мене, що спиртного більше немає. Все пішло.

Це було неймовірно, ми так сміялися, ми двічі випили літак досуха за одну подорож. Стюарди були чудові, і ми всі разом похихотіли з цього приводу.

Ми належним чином приземлилися, висадилися та попрямували до готелю "Хілтон", де зупинялися всі гурти, не думаючи більше про це.

Промоутером у Токіо був чоловік на ім’я містер Удо, який, як я вважаю, все ще є шишкою в музичному бізнесі цієї країни, хоча йому вже має бути за сімдесят. Він один із наймиліших чоловіків, яких ви могли коли-небудь зустріти. Він зустрів нас з літака – "Герро, Вік!" – і ми слідували за його машиною до готелю. Ми всі були дуже виснажені, але пішли прямо до бару за останніми кількома порціями перед тим, як піти спати.

Наступного ранку пан Удо зустрів мене в готелі. Він планував пояснити мені розклад репетицій, налаштування оркестру, різні протоколи тощо. Натомість, виглядаючи досить приголомшеним і піднімаючи першу сторінку найбільшої газети Японії, він сказав:

- Вік, тут написано, що ти випив рітак повністю... двічі.

Звичайно ж, я не міг прочитати по-японськи, тому він прочитав статтю з усіма її веселими деталями. Тепер я знав як по-японськи "європейське пиво, японське пиво, міцні напої, маленькі пляшки вина та саке".

- Е-е, це погано?

- Тут написано, що стюард каже, що ви дуже добрі люди, дуже добре поводитесь, але він ніколи не бачить нічого подібного в своєму житті!

- Добре, але чи є це проблемою? ...

- Для мене це не пвобрем, Лік. Японські авіалінії це вони спонсорувати тур!

Самі виступи були чудовими. До нашого прибуття в Японію квитки на них були не зовсім розпродані, але через кілька годин після газетного заголовка про те, що літак випили досуха, ви не могли купити квиток ні за які гроші. Я вважаю, що це був перший випадок, коли хтось у Японії спонсорував шоу, оскільки це було нечувано в середині 70-х, тож це теж допомогло. Шоу було дуже популярним в обидва вечори та надзвичайно приємним досвідом. Першого вечора ми спочатку грали з мого сольного альбому 1973 року "Шість жінок короля Генріха VIII", потім після перерви ми грали весь мій сольний опус 1974 року "Подорож до центру Землі", який був платівкою номер 1 в Японії (цього разу без динозаврів, але ми дійдемо до цього ... все буде пояснено).

Публіка була фантастичною. Вони, здавалося, бажали затягти мене до себе, і частина з них була мого розміру – більшість японців досить скромні на зріст, тоді як я без взуття шість футів два з половиною дюйми і ще мав те довге світле волосся, тому щоразу, коли я йшов по японському вулиці, я погойдувався угору та вниз на кілька миль над натовпом. Насправді мене сприймали як новинку.

Наш райдер для шоу мав тринадцять сторінок; сторінка за сторінкою була мов перелік вмісту лікеро-горілчаного магазина: пиво, вино, міцні напої, усі напої, які тільки можна уявити. Потім, на самій останній сторінці, був невеликий проміжок і єдиний рядок для замовлення їжі, в якому говорилося: "Солоний арахіс – але це не є вирішальним".

Ми завжди звикли проходити через наш райдер, як через жагу гурту та сценічної команди, так і всіх наших гостей, яких ми любили розважати на кожному шоу. Під час перерви для цієї першої ночі в Токіо ми помітили, що на верхній позиції запропонованого нами райдера вказано десяток пляшок дуже дорогого шампанського. Ми не думали про це, припускаючи, що пан Удо надіслав їх як вітальний жест. Ми залишили їх там, де вони були, і пройшлись по змісту райдера, швидко поділивши цю величезну кількість алкоголю між нами. Тоді мій тур-менеджер, безсмертний Веселий Жирний Фред (ви ще познайомитеся з ним толком пізніше), увійшов і сказав, що сталася технічна несправність із мікрофоном скрипок, і що буде з півгодини затримки, перш ніж ми зможемо продовжити. Ми були трохи невдоволені з такої нещасної причини, і ми не хотіли розчаровувати натовп, але нам пояснили, що японські натовпи поводяться надзвичайно добре в усіх відношеннях, і в результаті не буде жодних проблем непередбаченої затримки. Природно, щоб скоротати час, ми звернулися до єдиного алкоголю, який залишився в гардеробній, який лежав недоторканим, до тієї таємничої дюжини пляшок шампанського. Нас там було семеро, і дванадцять пляшок справді впали нам дуже добре.

Згодом технічні несправності було виправлено, і ми повернулися до Подорожі і решти шоу – це