Читати книгу - "Жінка у вікні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Добре.
Що далі?
Я відкриваю ноутбук, заходжу на «Агору». Повідомлення від Мітці з Манчестера; вдячний звіт про виконану роботу від «Ямочки2016» з Арізони. Нічого цікавого.
У вітальні будинку номер 210 хлопець Такеда водить смичком по своїй віолончелі. Далі на схід четверо Ґреїв тікають від дощу, вибігають своїми передніми сходами, сміються. За сквером — Алістер Расселл на кухні наповнює склянку водою з-під крана.
8
Пізно пополудні наливаю собі келих каліфорнійського піно-нуар[81], коли раптом лунає дзвінок у двері. Склянка випадає мені з рук.
Вона розбивається на друзки, довгий язик вина облизує білу березову підлогу.
— Фак, — вигукую я (помітила: коли навколо нікого немає, я лаюся частіше та голосніше. Ед би вжахнувся. Я й сама жахаюсь.)
Ледь встигаю вхопити жмут паперових рушників, як дзвінок вдруге розриває тишу. Та якого дідька? — думаю я, чи вже озвучую свої думки вголос? Девід годину тому пішов на роботу у Східному Гарлемі — я спостерігала за ним із бібліотеки Еда — та й доставки я ніякої не чекаю. Я схиляюсь, накриваю рушниками розлите вино та уламки, а далі крокую до дверей.
На екрані домофона — високий хлопець у приталеному піджаку, в руках він тримає невелику білу коробку. Це син Расселлів.
Натискаю на кнопку зв’язку.
— Так? — кажу я. Не так гостинно, як «Привіт», але шанобливіше, ніж «Якого дідька?».
— Я живу за сквером, — голосно говорить він, майже переходячи на крик, хоча інтонація голосу в нього при цьому надзвичайно ласкава. — Мама попросила передати це вам. — Бачу, як він підносить коробку до динаміка, а тоді, невпевнений у тому, де саме розташована камера, повільно обертає її, руками окреслюючи кола над головою.
— Звісно, можеш просто… — починаю я. Попросити його залишити коробку в передпокої? Мабуть, не надто по-сусідському, але я вже два дні не приймала ванну, та й кіт на нього може накинутись.
Він так і стоїть на порозі, тримаючи коробку в повітрі.
— …увійти, — закінчую я та натискаю на зумер.
Із клацанням замок відмикається, я підходжу до дверей з осторогою, як Панч підходить до незнайомих людей чи підходив колись, коли незнайомці ще до нас навідувались.
За матовим склом виростає постать, темна та струнка, як молоде деревце. Я відмикаю засуви, повертаю дверну ручку.
Хлопець справді високий, з дитячим обличчям і блакитними очима, гривкою світло-каштанового волосся та ледь помітним шрамом, що, розсікаючи брову, тягнеться вгору по лобі. На вигляд йому років п’ятнадцять. Він виглядає як хлопець, якого я колись знала та з яким цілувалася ще в літньому таборі в Мені якусь чверть століття тому. Він мені подобається.
— Мене звуть Ітан, — каже він.
— Заходь, — повторюю я.
Ітан переступає поріг.
— Тут темно.
Я клацаю вимикачем на стіні.
Доки я оцінюю Ітана, він оцінює кімнату: картини, кота, який розлігся на кушетці, безформний розсип просяклих рушників, що розповзлися по підлозі кухні.
— Щось трапилося?
— Невеличка аварія, — відповідаю я. — Мене звуть Анна. Фокс, — додаю на випадок, якщо він віддає перевагу формальностям; я вже в такому віці, що йому в (молоді) матері годжуся.
Ми потискаємо руки, а тоді хлопець подає мені коробку, міцно запаковану та перев’язану стрічкою.
— Це вам, — сором’язливо говорить він.
— Поклади її отам. Може, хочеш чогось випити?
Ітан підходить до дивана.
— Можна води?
— Звісно. — Я повертаюсь на кухню та прибираю розбите скло. — З льодом?
— Ні, дякую.
Наповнюю склянку, тоді ще одну, ігноруючи пляшку піно-нуар на кухонній стійці.
Коробка опускається на журнальний столик, біля мого ноутбука. Я не вийшла зі свого профілю в «Агорі», після того як кілька хвилин тому заспокоювала «ДискоМайкі», в якого саме починався панічний напад; його повідомлення з подякою видніється на екрані.
— Ось, — кажу я, сідаю біля Ітана та ставлю перед ним склянку. Я різко закриваю ноутбук і беруся за подарунок. — Подивимося, що тут у нас.
Розв’язую стрічку, підіймаю кришку та із заглибини у пакувальній тканині витягую свічку — з такими квіточками й стебельцями у пастці воску, наче комахами у бурштині. Я демонстративно підношу її до обличчя.
— Лаванда, — подає голос Ітан.
— Так і думала, — вдихаю аромат. — Лаблю люванду. — Спробуй ще раз. — Люблю лаванду.
Він легенько усміхається, кутик рота сіпається догори, наче на ниточці. Я розумію, що вже за кілька років він стане ставним чоловіком. Той шрам — жінки дурітимуть від нього. Дівчата, мабуть, вже дуріють. Чи хлопці.
— Мама попросила передати це вам. Десь кілька днів тому.
— Дуже турботливо. Нові сусіди й мають робити подарунки.
— До нас вже заходила одна леді, — каже він. — Вона сказала, що нам не потрібен такий великий будинок, якщо у нас така маленька сім’я.
— Закладаюся, то була місіс Вассермен.
— Так.
— Ігноруйте її.
— Так ми й зробили.
Панч зіскочив із кушетки на підлогу та боязко до нас підійшов. Ітан нахиляється до нього, кладе пальці на килимок долонею догори. Кіт вагається, а потім чимчикує до нас, нюхає Ітанові пальці, облизує їх. Хлопець хихоче.
— У котів такі прикольні язики, — каже він, ніби зізнаючись у якомусь гріху.
— Еге ж, — сьорбаю свою воду. — Вони вкриті дрібненькими шипами, ніби голочками, — кажу я на випадок, якщо він не знає слова «шип». Раптово усвідомлюю, що не впевнена, як розмовляти з тими, в кого вже закінчується підлітковий вік; моїм найстаршим пацієнтам із минулого було по дванадцять. — Можна я запалю свічку?
Ітан знизує плечима, посміхається.
— Звісно.
У шухляді столу знаходжу коробку сірників вишнево-червоного кольору, на ній ще напис «Червоний кіт»[82]; пам’ятаю, як ми з Едом там вечеряли, хоча відтоді минуло вже більше двох років. Чи й трьох. Здається, таджин[83] із курятиною, і, наскільки я пам’ятаю, він похвалив вино. Тоді я ще так багато не пила.
Підпалюю сірник, підношу його до ґноту.
— Тільки поглянь на це, — кажу я, коли маленький кігтик полум’я роздряпує повітря; сяйво розквітає, його квітка сяє. — Як гарно.
Настає м’яка тиша. Панч вісімками крутиться довкола Ітанових ніг, а потім застрибує йому на коліна. Ітан заливається бадьорим гучним сміхом.
— Думаю, ти йому подобаєшся.
— Я теж так думаю, — визнає він, вигинаючи палець за котячим вухом та лагідно бавлячись із ним.
— Більшість людей йому не подобаються. Погана вдача.
Почувся низький гул, ніби тихенький двигун. Панч і справді муркоче.
Ітан широко посміхається.
— Він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жінка у вікні», після закриття браузера.