Читати книгу - "Жінка у вікні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— В нього є котячі дверцята у дверях на кухню. — Я вказую на них. — Та переважно він з дому не виходить.
— Гарненький, — бурмоче Ітан, доки Панч намагається сховатися в нього під пахвою.
— Як тобі в новому будинку? — запитую я.
Він вагається, погладжуючи котячу голову кісточками пальців.
— Сумую за старим, — нарешті говорить він.
— Я тебе розумію. А де ви жили раніше? — Відповідь я, звісно, вже знаю.
— У Бостоні.
— А що привело вас до Нью-Йорка? — Ця інформація мені також відома.
— Тато отримав нову роботу. — Фактично, його перевели в інший відділ, та я не беруся сперечатись. — Тут у мене більша кімната, — каже Ітан так, ніби це до нього щойно дійшло.
— Люди, які там жили перед вами, зробили велику реставрацію.
— Мама каже, то була реконструкція.
— Саме так. Реконструкція. І вони об’єднали кілька кімнат нагорі.
— Ви були в моєму будинку? — запитує він.
— Кілька разів. Я їх не те щоб дуже добре знала, маю на увазі Лордів. Та в них щороку бувала святкова вечірка, і тоді я до них навідувалась. — Взагалі, востаннє я на неї приходила майже рік тому. Тоді зі мною там був Ед. А через два тижні він пішов.
Я починаю розслаблятися. На мить мені здається, що це завдяки компанії Ітана — з ним легко і в нього м’який голос, навіть кіт це підтверджує, — але потім я розумію, що повертаюся до режиму аналітика, до принципу гойдалки: передачі та прийому запитань і відповідей. Зацікавленість і співчуття — ось інструменти моїх дій.
І раптом на якусь мить я знову опиняюся в минулому — у своєму офісі на Східній вісімдесят восьмій вулиці, в маленькій тихій кімнатці, залитій приглушеним світлом, де два глибоких крісла стоять одне навпроти одного, а між ними — озерце блакитного килима. Сичить обігрівач.
Двері повільно відчиняються, за ними кімната очікування з диваном та дерев’яним столиком; набік позсувалися стоси номерів «Промінчиків» та «Рейнджера Ріка»[84], корзина заповнена деталями «Леґо»; у кутку муркотить генератор білого шуму[85].
І двері Веслі. Веслі, мій бізнес-партнер, мій керівник на аспірантурі, людина, яка запросила мене на роботу приватним психологом. Веслі Бріл — Веслі Розумник[86], як ми його називали, носій скуйовджено-залиплої шевелюри та розпарованих шкарпеток, блискавичного розуму та гримучого голосу. Я бачу, як він згорбився у своєму кріслі від Імзів[87], довгі ноги, націлені на центр кімнати, на колінах лежить книга. Прочинене вікно задихається від морозного зимового повітря. Він курив тут. Він підводить погляд.
— Здоров, Фокс, — каже…
— Моя нова кімната більша, ніж стара, — повторює Ітан.
Я відкидаюся назад, перекидаю одну ногу на іншу. Усе це виглядає до абсурду офіційно. Я не можу згадати, коли востаннє перехрещувала ноги.
— Яку школу відвідуєш?
— Домашню, — відповідає він. — Мене навчає мама. — Ще до того, як я встигаю щось відповісти, він киває на фотографію на столику збоку. — То ваша сім’я?
— Так. Це мій чоловік і донька. Його звуть Ед, а її — Олівія.
— Вони зараз вдома?
— Ні, вони не тут. Я живу окремо.
— Овва. — Він погладжує Панча по спині. — Скільки їй років?
— Вісім. А тобі?
— Шістнадцять. У лютому буде сімнадцять.
Олівія б теж так сказала. Він старший, ніж виглядає.
— Моя донька народилася в лютому. На день святого Валентина.
— А я — двадцять восьмого.
— Майже на високосний рік, — кажу я.
Він киває.
— Ким ви працюєте?
— Я психологиня. Працюю з дітьми.
Він морщить ніс.
— Для чого дітям психологи?
— Причини різні. У когось проблеми в школі, у когось — удома. Деякі важко сприймають переїзди на нові місця.
Він мовчить.
— Наскільки я розумію, якщо ти навчаєшся вдома, тобі доводиться бачитися з друзями поза школою?
Він зітхає.
— Тато знайшов для мене лігу з плавання.
— Ти вже давно цим займаєшся?
— З п’яти років.
— Тобі, мабуть, добре вдається.
— Непогано. Тато каже, я здібний.
Я киваю.
— Мені справді добре вдається, — скромно визнає він. — Я навіть навчаю.
— Ти вчиш плавати?
— Людей з інвалідністю. Не з фізичною тобто, — додає він.
— З порушеннями розвитку?
— Так. Я багато цим займався у Бостоні. Тут я хочу продовжити.
— Як так сталося, що ти за це взявся?
— У сестри мого друга синдром Дауна, а кілька років тому вона побачила Олімпійські ігри й захотіла навчитися плавати. Тому я навчив її, потім ще кількох дітей із її школи. Ну, і тоді мене якось затягнуло у всю цю… — він задумується над правильним словом, — обстановку, якось так.
— Це чудово.
— Я не люблю вечірок і такого подібного.
— Не твоя обстановка.
— Ні. — Тут він усміхається. — Зовсім.
Він повертає голову, дивиться на кухню.
— З моєї кімнати мені видно ваш будинок, — каже він. — Отам.
Я повертаюся. Якщо йому видно будинок, то він має на увазі східну його частину, куди виходять вікна моєї спальні. Така думка трішки мене турбує: він же підліток, як-не-як. Я вдруге задумуюся, чи він не гей.
А тоді я бачу, що його очі ніби оскліли.
— Ой… — Я кидаю погляд праворуч, де мали б бути паперові серветки, що лежали в моєму офісі. Натомість там фотографія в рамці, звідки Олівія засліплює мене усмішкою з відсутніми зубами.
— Вибачте, — каже Ітан.
— Усе нормально, не вибачайся, — заспокоюю я його. — Щось не так?
— Нічого. — Він протирає очі.
Я чекаю. Він все ж таки дитина, нагадую я собі — висока, з мутованим голосом, але дитина.
— Я сумую за друзями, — говорить він.
— Розумію тебе. Це нормально.
— Я тут нікого не знаю. — По його щоці котиться сльоза. Він витирає її тильним боком долоні.
— Важко з цими переїздами. Мені теж знадобилося трохи часу, щоб познайомитися з тутешніми людьми.
Він гучно хлюпає носом.
— А ви коли переїхали сюди?
— Вісім років тому. Тобто вже дев’ять. Із Коннектикуту.
Він шморгає знову, витирає пальцем носа.
— Це не так далеко, як Бостон.
— Ні. Але переїжджати завжди важко, відстань не має значення. — Мені хочеться його обійняти. Та я цього не робитиму. Місцева відлюдниця розбещує сусідську дитину.
Якийсь час ми сидимо мовчки.
— Можна мені ще трохи води? — запитує він.
— Зараз принесу.
— Ні, все нормально, — він підводиться; Панч стікає по його нозі й збирається під журнальним столиком.
Ітан йде до кухонної раковини. Поки гуде кран, я встаю та підходжу до телевізора, шарпаю нижню шухляду.
— Ти любиш кіно? — запитую я. Відповіді немає; я обертаюся й бачу, що він стоїть біля дверей кухні, прикипівши очима до скверу. Поблизу, в корзині для сміття, флуоресцентно виблискують порожні пляшки.
— Любиш
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жінка у вікні», після закриття браузера.