Читати книгу - "Падіння Інгларіанії, Леонід Спіранд"

Наступні кілька днів Сол провів у палаці, відновлюючись від поранення і намагаючись скласти в розумі картину наявних подій. Нехай природа Абсолюту і поклоніння йому тепер була йому частково зрозуміла, проте фреска зовсім не розкрила походження тварюки з мертв’ячини. А вона, тим часом, продовжувала активність. Сол міг би здогадатися про це і сам, але всі карти незабаром розкрив намісник. Прийшов чиновник не одразу – слуги пояснили, що загроза для Інгларіанії змусила його кинути всі сили на пошук рішення, і тепер він проводив у залі ради не тільки дні, а й ночі. Коли він все ж викроїв вільну хвилинку, то одразу почав із вибачень.

– Ще раз перепрошую мене від імені нашої держави за те, що вам довелося пережити, – сказав чоловік іще на порозі покоїв, – мені прикро було чути про негідну поведінку наших мешканців, проте вони так налякані й розлючені тим, що відбувається... Ви розумієте.

Агент кивнув. Як би він не почувався в цей момент, псувати взаємини з єдиним союзником у цьому світі було не найкращою ідеєю.

– На жаль, найближчим часом я муситиму попросити вас залишатися на території палацу. На вулицях вкрай неспокійно, для вас там може бути небезпечно.

– Жителі досі звинувачують у всьому чужинця? – Поблажливо поцікавився Сол.

– Деякі... Однак, проблема не тільки в цьому. Розумієте, воно знову повернулося. Просто зараз хвилі слизу намагаються накривати сусідні із закритим районом квартали із заходу та сходу. До того ж, почалися сутички між різними кастами суспільства, а на прилеглих до атакованих вулицях процвітає мародерство. Одним словом, Інгларіанія вже не та, що два тижні тому.

– Я розумію, – знову кивнув оперативник, – але що воно таке? Ви ж маєте знати природу істоти, що стільки часу жила у вашій міській межі?

Намісник зітхнув.

– Про це не заведено розповідати, однак гадаю, ви й так уже побачили достатньо. Річ у тім, що закритий район також був створений Абсолютом як частина Інгларіанії, хоч згадувати про це в суспільному просторі суворо заборонено.

– Абсолют і справді створив цей жах?

– Ні ж, не паплюжте його пам'ять! – Спалахнув намісник, але швидко заспокоївся, – вибачте, ми вкрай чутливі до цієї теми. Згідно з легендами, колись закритий район був місцем спогадів. Про кого чи про що саме нам невідомо, проте Абсолют вважав його невід'ємною частиною держави. Кажуть, колись давно там можна було побачити дивовижних тварин і людей, що були схожі на інгларіанців лише віддалено. Але потім щось сталося, і район довелося закрити разом з усіма його мешканцями... А через багато років почали доноситися стуки.

Страж розпитав ще, але незабаром зрозумів, що більшого намісник або не знає, або не скаже навіть на смертному одрі.

– Якщо знадобиться моя допомога, ви знаєте, де мене знайти, – підсумував агент і взявся до обіду, який саме принесли слуги.

– Зрозуміло, ми цінуємо ваше завзяття нести Інгларіанії добро. Сподіваюся, наші культури коли-небудь перетнуться.

Сол теж хотів би цього, проте з кожним днем надія на появу тут інших вартових Мультикоаліції потроху згасала.

Ще добу агент перебував під замком, але невдовзі таки наважився прошмигнути повз варту під час сутінків і попрямувати на розвідку зі своїм типовим маскарадом. Цього разу ще й затягнув більшу частину обличчя шарфом і насунув на лоба величезний капелюх, щоб упізнати його можна було лише впритул. Однієї години ходьби вистачило, щоб зрозуміти, що Інгларіанія і справді змінилася з голови до п’ят. Більшість закладів більше не працювала, всюди були вози і навіть цілі каравани біженців, що прямували подалі від брами, а на дорогах горіли свічки і стояли саморобні вівтарі. Сол побачив десятки місцевих, які молилися своєму богові просто на вулицях, але найбільше їх було біля гробниці – велетенська будівля була оточена інгларіанцями різного віку та каст, а також наметами й обозами, на яких ті спали між ритуалами.

Інші скуповували хліб і речі першої необхідності в страху, що через навалу монстра їжі може не вистачити. Ще хтось забивав дошками вікна, сподіваючись пересидіти буйство тварюки в безпеці власної оселі. У Сола такі спроби викликали лише гірку усмішку. З огляду на те, що воно зробило з пагодою, допомогли б хіба що бетонні блоки. Але засуджувати жителів агент не смів, кожен із них по-своєму хапався за соломинки, намагався виторгувати хоч щось у злого світу.

Набагато гірші справи були в південній частині міста, де в повітрі вже витав чорний серпанок. Агент здивувався, побачивши кілька возів, повних стражників, які стрімко їхали один за одним. Але не назустріч чудовиську, а навпаки, на північ. Цивільні навколо то лаяли їх, то намагалися вчепитися самі. У цьому хаосі Сол ледь не потрапив під копита рогатих скакунів. Добре встиг відскочити, подібна смерть після зустрічі з тварюкою була б просто комедією.

– Он як їдуть, не розбираючи дороги. Своїх уже давлять! – Вилаявся згорблений дідок і помахав на стражників палицею.

– А чому вони відступають? Хіба не треба спочатку евакуювати цивільних? – Поцікавився Сол.

– Ага, евакуювати, тьху! Сказали, захищати західну площу не будемо, мовляв там відкрита місцевість і все просто заллє слизом, треба далі взяти. А там інгларіанці, і музеї Абсолюту, і фабрики, і...

Агент вдав, що слухає цей потік бурчання, і повільно вирушив геть. Не захищати частину міста, невже це й були ті непопулярні рішення, про які говорив намісник? Сол зрозумів це, коли в сусідньому кварталі побачив перед собою барикаду і більше десятка військових, що не пускали нікого за неї. З того боку лунали крики й плач, руки й ноги пролазили поміж дошками, матері піднімали над головами дітей у спробах врятувати хоча б їх. На все це солдати відповідали криками й ударами, часом навіть стріляли в повітря. Агент насуплено подивився на це і зробив крок уперед, щоб краще зрозуміти, що відбувається. Однак, військовим це не сподобалося і вони погрозами змусили його покинути вулицю. Здавалося, що всього за кілька днів Інгларія потонула в божевіллі.