Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Лютеція 📚 - Українською

Читати книгу - "Лютеція"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лютеція" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 82
Перейти на сторінку:
мені про ночівлю поясни.

— Та все нормально. Вона дівчина з принципами. Я з нею не цюпцявся, якщо це тебе цікавить. І тобі не вдасться за один день її в цьому переконати. Так що я спокійний.

— Я не збирався приймати гостей. У мене не прибрано. У мене в хаті чортзна-що, усе догори ногами. Книжки по підлозі, рукописи на підвіконні.

— Прекрасно. Це якраз те, що треба. Вона любить талановитих людей. Я, між іншим, казав, що я художник, то ти не підведи.

— Ти — художник?

Я остаточно збаранів, бо Ромко не був навіть малярем. Він був фарцівником — купував у поляків джинси і перепродував. Зрештою, як і я.

— Цікаво, а що коли вона захоче ознайомитися з твоїми картинами?

— Не переживай. Я про це вже подумав. Позичу в Дема.

Дем був справжнім художником, але бухарем. За пляшку міг позичити не лише свої малюнки, а й чергову коханку.

Дзвінок від Ромка мене вивів з рівноваги, я не міг заснути, хоча до потяга було ще далеко. Але друг є друг. Хоча друзі поділяються на добрих і поганих. До перших належать ті, що не позичають у мене грошей, а до других ті, які не позичають мені. Ромко ніколи не позичав у мене грошей, бо крутився набагато жвавіше, ніж я. Але мав фатальну особливість потрапляти з дівчатами в неймовірні ситуації, з яких потім мусив виплутуватися з неабиякими пригодами. Коли він щойно приїхав до Львова і вступив до універу, то поселився в помешканні на Личакові в дуже доброї господині, яка йому ще й сніданок готувала, прала, прасувала, ходила, як за рідним. У господині була дочка, дуже вродлива. Ромко відразу на неї запав. Правда, дочка саме перед тим впала з горіха й мусила лежати в ліжку з поламаними ногами. Але чи могли поламані ноги стати перешкодою для двох молодих людей? Дуже швидко Ромко вже з нею кохався й навіть загорівся женитися. Дівчина не була проти, та й мама тішилася, але Ромко вважав, що варто зачекати, поки кохана зможе встати й сама піти з ним розписатися. Донька й мама мали іншу думку і вважали, що не так і зле буде розписатися на візку, бо то якось непорядно: живуть, як муж із жоною, а не розписані. Ну, до церкви на шлюб, то нехай — можна й зачекати.

Ромко погодився. Але час минав, місяці спливали за місяцями, а дівчина ані з ліжка, ані з візка не вставала. Тут в Ромковій голові почала зароджуватися підозра, що його одурено, він влаштував скандал, і дівчина призналася, що ніколи-ніколи більше не встане.

Того вечора Ромко нахлявся так, що додому не дійшов, подався ночувати до колежанки. Розповів їй своє горе, вона його втішила, потім втішила ще раз, а наступного дня він закрався до хати, коли тестьової не було вдома, і під голосні ридання й крики своєї дружини спакував валізу. Більше він туди не з’являвся. Тестьова ще не раз приходила до універу, соромила його перед усіма, жалілася ректорові, плакала й кляла, але Ромко виявився непохитним.

А незабаром побачив тестьову знову в групі жінок, які шукали квартирантів. Вона саме розмовляла з молодиком, який щойно поступив. Хлопець був високим, симпатичним. З усього було видно, що умови, запропоновані господинею, йому підійшли. Ромко подумав, що, може, варто його попередити, але вирішив, що не має він права й надалі псувати життя бідній дівчині. Ану ж той якраз не втече? Коли вони минали Ромка, тестьова вдала, що його не впізнає.

Після його дзвінка я з годину почитав, а потім все ж таки заснув і прокинувся біля полудня. Мені зовсім не хотілося їхати на вокзал, я збирався провести цей день вдома й продовжити писати. Але все свідчило про те, що цей день так просто не закінчиться.

3

У «Кентаврі» за столиками не було жодного вільного місця, хоча до вечора ще було далеко, біля стійки бару всі кріселка теж були зайняті, й на мене дивилися самі випнуті дупи, серед яких я безпомильно розпізнав Лілину й попростував до неї. Ліля належала до дівчат, які могли підтримати будь-яку бесіду з будь-ким, миттєво вловлюючи тон розмови й момент, коли треба сказати «так-так!», «та ти що!», «ну він і козел!», «я так і знала» або «та не бери собі до голови», а при згадці, скажімо, про Ле Корбюзье — з невинним виразом запитати: «Це той славетний кутюр’є?» Якось після однієї великої п’янки ми з Лілею опинилися на одній канапі і винятково задля здорового сну покохалися. Після цього ми стали гарними друзями, які можуть завиграшки одне одному звіряти свої таємниці. У її торбинці, окрім косметики, завжди лежали чисті майточки, презервативи й зубна щітка, бо вона часто не знала, у чиєму ліжку переночує, зубної пасти не потребувала, що-що, а в кавалера вона мусила бути. Ліля спеціалізувалася на туристах, чиї кишені чистила неймовірно талановито. Поки я йшов до неї, вона встигла витягнути з кишені хлопця, який сидів поруч, запальничку, прикурити цигарку й покласти запальничку на місце. Ніхто цього окрім мене і бармена не помітив, та й я це побачив лише тому, що не зводив з Лілі очей, а бармен, наливаючи келихи, упівока стежив за всім, що відбувається довкола, але йому ці Лілині маніпуляції були давно знайомі, він знав, що львів’ян вона ніколи не чистить. А туристи — це таке, вони, зрештою, і приперлися сюди, щоб проциндрити гроші.

Нарешті пропхавшись до Лілі, я обняв її за талію й поклав голову на її плече, вона вдоволено замуркотіла: «Сервус!» — і посунулася, роблячи мені місце на стільчику. Ліля цмулила через соломинку різнобарвний коктейль, який складався з м’ятного лікеру, рому і шампанського.

— Що тебе так рано принесло? — запитала вона.

— Ти не повіриш. На світанку телефонує Ромко й просить, щоб я зустрів його дівчину, яка приїде з Чернівців пополудні, бо він не може. У нього в гостях інша.

— Це на нього схоже, — сказала вона й кивнула барменові: — Налий йому шампана. — Потім обернулася до мене й додала: — Нині ставлю я.

— А що — був урожайний день?

— Вечір. Учора, — і випростала, усміхаючись, три пальці, — це означало, що вона обчистила трьох туристів.

Ліля мала надзвичайно спритні пальчики, могла б грати на роялі, але не грає. Вона ніколи тісно

1 ... 6 7 8 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лютеція», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лютеція"