Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

Дівчина, яку звали Петсі Сміт, витерла почервонілі очі великою лляною хустинкою, що їй дала Таня. Петсі було важко говорити, вона ледве стримувала сльози.

— Вони б так не говорили… так по-хамськи, грубо… вдома… зі своїми жінками.

— Твої мерзенні пасажири?

Дівчина кивнула.

— Деякі говорили б, — сказала Таня. — Коли вийдеш заміж, Петсі, то сама пересвідчишся, хоча сподіваюся, що не доведеться. Та якщо ти маєш на увазі, що чоловіки поводяться ніби мужлани, коли їхні плани на подорожі обламуються, я з тобою погоджуся.

— Я робила все, що могла… Ми всі… Весь день сьогодні, і вчора… і позавчора… Але те, як з тобою розмовляють люди…

— Маєш на увазі, вони поводяться так, ніби ти сама влаштувала ту бурю. Навмисно, їм на зло.

— Так… А тоді той останній чоловік… Доки він не прийшов, я була в порядку…

— Що власне трапилось? Мене покликали, коли вже все закінчилося.

Дівчина потроху опановувала себе.

— Ну… в нього був квиток на Рейс 72, і його скасували через погоду. Ми дали йому місце на 144-му, а він його пропустив. Сказав, що сидів у їдальні та не почув оголошення.

— Оголошення рейсів не звучать у їдальні, — сказала Таня. — Є велика табличка, що попереджає про це, і в меню написано.

— Я пояснила, місіс Лівінґстон, коли він повернувся з виходу на посадку. Та він не вгамовувався. І далі звинувачував мене, ніби то я винна, що він проґавив свій рейс. Сказав, що ми всі ні на що не здатні та спимо на роботі.

— Ти викликала старшого працівника?

— Я намагалася, та він був надто заклопотаний. Як і ми всі.

— То що ти зробила?

— Я дістала місце для цього пасажира — в додатковому відсіку, 2122.

— І?

— Йому було цікаво, який фільм показуватимуть під час польоту. Я дізналася, а чоловік заявив, що вже його бачив. Знову почав сваритися. Фільм, який він хотів подивитися, був на першому рейсі, скасованому. Запитав, чи не можу я дістати йому квиток на інший літак, де буде той фільм. Увесь цей час за ним стояли інші пасажири; вони протискалися до стійки. Деякі вголос коментували, яка я твердолоба. Ну, і коли він оте сказав про фільм, тоді я й… — Дівчина завагалась. — Здається, мене переклинило.

Таня підштовхнула її:

— Тоді ти й кинула в нього розкладом?

Петсі Сміт знічено кивнула. Вона мала такий вигляд, ніби зараз знову зайдеться плачем.

— Так. Я не знаю, що на мене найшло, місіс Лівінґстон… Я кинула його просто через стійку. Сказала, хай сам собі рейс підготує.

— Сподіваюся, — мовила Таня, — ти в нього поцілила.

Дівчина підвела голову. Замість сліз на її обличчі зароджувалась усмішка.

— О, так, поцілила. — Вона замислилась, тоді захихотіла. — Бачили б ви його обличчя. Він так здивувався. — Петсі посерйознішала. — А тоді, після того…

— Я знаю, що трапилося потім. Ти втратила самовладання, і це цілком природна реакція. Тебе відправили сюди, щоб заспокоїтися, ти заспокоїлася і їдеш додому на таксі.

Дівчина здавалася приголомшеною.

— Тобто… це все?

— Звісно. Чи ти думала, що ми тебе звільнимо?

— Я… Я не була певна.

— Можливо, нам доведеться, — додала Таня, — хоч би як нам це не подобалося, Петсі, якщо ти знову таке втнеш. Але такого не повториться, правда ж? Ніколи.

Дівчина ствердно кивнула.

— Ні, точно. Я не знаю, як пояснити, але коли таке стається один раз, цього достатньо.

— От і домовилися. Хіба що хочеш почути, що трапилося після того, як ти пішла.

— Будь ласка.

— Підійшов якийсь чоловік. З тих, хто стояли в черзі, і сказав, що чув та бачив, як усе відбувалося. Він також сказав, що в нього дочка твого віку, і якби той перший тип говорив з нею так само, як з тобою, то він би особисто розквасив йому носа. Тоді другий чоловік — той, що з черги, — залишив свої ім’я та адресу й сказав, якщо той тип, з яким ти говорила, надумає поскаржитися, повідомити його, щоб він зміг свідчити, як усе відбувалося насправді. — Таня усміхнулася. — Тому, бачиш — є й приємні люди.

— Я знаю, — відповіла дівчина. — Таких небагато, але коли трапляється хтось хороший, як оцей чоловік, то тішишся, аж хочеться його обійняти.

— На жаль, цього нам робити не можна, як і кидатися розкладами. Наша робота полягає в тому, щоб ставитися до всіх однаково, бути ввічливими, навіть коли пасажири зовсім не такі.

— Так, місіс Лівінґстон.

З Петсі Сміт усе буде гаразд, зрозуміла Таня. Очевидно, вона не збиралася звільнятися, як багато дівчат до того, котрі мали подібний досвід. Принаймні тепер, коли емоції вщухли, Петсі, здавалося, стала дещо гнучкішою, а це допоможе їй у майбутньому.

Бачить Бог, подумала Таня, гнучкість (а також трохи твердості) була необхідною рисою, коли йшлося про людей, що подорожували, якої б сфери це не стосувалося.

Візьмімо бронювання.

У місті, у відділах бронювання, наскільки їй було відомо, психологічний тиск ще більший, ніж в аеропорту. Від початку бурі клеркині, які там працювали, вже, мабуть, зробили тисячі дзвінків, даючи поради пасажирам стосовно затримок та перестановок. Цю роботу клеркині ненавиділи всім серцем, бо люди, яким вони телефонували, неодмінно дратувались і часто говорили образливі речі. Затримки в авіакомпаній, здавалося, пробуджували приховане дикунство у тих, кого торкалися.

Чоловіки ображали телефоністок, і навіть люди, які зазвичай поводилися ввічливо та лагідно, вишкірювали зуби й показували свою сварливу натуру. Найгірше було з рейсами на Нью-Йорк. Клеркині у відділах бронювання часто відмовлялися обдзвонювати клієнтів та повідомляти їх про затримки чи скасування рейсів, місцем призначення яких був Нью-Йорк, обираючи радше ризикнути місцем роботи, ніж стикнутися з потоком образ, котрі, як було відомо, неминуче їх очікуватимуть. Таня часто роздумувала, що такого в Нью-Йорку, що вражає людей, які несамовито жадають добутися до того міста, з таким несамовитим запалом.

Та якими б не були причини, вона знала, що заяви про звільнення серед офісного персоналу неодмінно будуть — як у бронюванні, так і деінде, — коли закінчиться ця надзвичайна ситуація. Завжди так було. Також варто розраховувати на кілька нервових зривів, зазвичай серед молодших дівчат, чутливіших до грубості та в’їдливості пасажирів. Постійна ввічливість, навіть якщо це те, чого тебе вчили, призводила до напруги, яка завдавала серйозної шкоди.

Втім, вона тішилася, що Петсі Сміт не стане однією з таких жертв.

Пролунав стукіт у двері. Вони відчинилися, і зазирнув Мел Бейкерсфелд. На ногах у нього були утеплені черевики, а в руках важке пальто.

— Я тут проходив