Читати книгу - "Дзеркало , BOLOT"

У будинку стояв старий радіоприймач. Не модний. Не цифровий. З коліщатком, що скрипів, і антеною, яку треба було тримати пальцями. Він ловив сигнали тільки тоді, коли повітря було вологе, а на підвіконні лежала сіль. Марія не знала, чому так. Просто так було. І вона не сперечалась із цим.

Її чоловік колись слухав новини щоранку. Потім — щотижня. Потім — не слухав взагалі. А тепер його не було. Лишився тільки цей радіоапарат і звичка вмикати його, коли всі сплять.

Сьогодні було тихо. Навіть занадто. Ні чітких голосів, ні шуму хвиль. Просто фон — мов дихання великої зали, де всі сидять, але ніхто не говорить.

Вона крутила колесо, ловлячи шум. Хрип. Тріск. Потім — щось.

Голос. Не ведучий. Не диктор. Тихий, майже шепіт:

— …ти все ще тут. Я пам’ятаю… ти був… — потім знову тиша. Потім ще:

— …я не міг… я просто не міг більше мовчати…

Марія завмерла. Вона не зрозуміла, що саме сказала ця тиша. Але в ній було щось. Наче хтось дихає в інший простір. Наче хтось ще живий — там, де всі вже звикли до мертвого.

Вона слухала до світанку. Голос більше не з’являвся. Але шум був тепер інший. Не як фон. А як присутність. Як очі. Як тиша, яка знає, що ти її чуєш.

Наступного дня вона пішла до церкви. Не щоб молитися. Просто — щоб побути в місці, де стіни ще пам’ятають, що таке правда.

А в радіо знову щось тріснуло.

Ніхто не знав, звідки воно. І ніхто не визнавав, що почув.