Читати книгу - "Опора, Moon Grey"

        - Але ж хтось та зна.

        - Дід знає. Дід.

        - Який дід? Чий дід?

        - Нейрон. Старий дід Нейрон. Тільки в нього є ота Чорна Книга і тільки він має до неї доступ. А от там щось таке, чого навіть Смерть та Життя не знають.

        - Смерть та Життя?

        - Так. Я тут взнав, Рито, уявляєш…. – вже гуть чужий голос Ореста став потріскувати та змінюватись. Рита нічого не казала, вона не хотіла перебивати його, вона була готова до того, що в нього там десь справи і він має йти, а Орест продовжував,- Смерть виконує функцію своєї сестри – мертвить, щоб ми жили, а Життя навпаки виконує роботу Смерти- дає життя, щоб ми померли, уявляєш?! Ото Хаос! Ото стьоб…. Всесвіт має почуття гумору…

Голос зник. Рита ще постояла перед порогом свого дому. Вона тримала біля серця згорток і той наче аж пульсував теплом чи то долоні так пульсували…

Двері прочинились і дівчина увійшла в сіни.

Тиша. Цокав годинник. Вечірнє світло з вікна тоненькою тьмяною смужкою чекало на неї. Щоразу, коли вона поверталась з прогулянки. Дівчина не могла сидіти вдома. Але тепер все змінилось. Орест повернувся до неї.

Рита зняла кросівки, витерла їх від пилу.

Стоячи у ванній вона мочила руки водою. Та змивала пил вулиці, освіжала. Душ змив останні шокові події дня і мозок потихеньку поштовхав Риту до ліжка.

Малюнок вона причепила на стіну за головою.

        - Які цікаві події. Я щаслива.

Дівчина заплющила очі, перед нею відкривалась картина, все глибше і глибше… Десь там кіт посміхнувся своєю знаменитою чеширською усмішкою…промайнув Скажений Кролик чи то був Капелюшник....Рита посміхнулась і поринула в сон.

Тут не бігав заєць. І тут не було кота. Звісно ж. Адже вона не Аліса, вона Рита.

Рита побачила стіну, яка була викладена з ретельно обтесаного каміння. Справжнього природнього каміння. Дівчина торкнулась поверхні. Та була прохолодна і приємна на дотик. Стіна була безкрая, як заввишки, дівчина скинула погляд догори, так і завдовжки, погляд метнувся туди-сюди в пошуках кінця-краю.

Один камінь відрізнявся від інших. Він був зовсім не такий чіткий.

         - Прямо тригер для перфекціоніста, - майнуло в голові.

Вона пішла далі, далі, спочатку праворуч, намагаючись дійти –таки краю стіни. І знову повернулась на те саме місце.

        -  Дивно. Стіна не виглядає криницею.

        - Це місто. Твоє місто.- Тріснуло різко.

Рита аж присіла:

        - Не можна так людей лякати.

        - А ти тут не людина. – Знову тріснув голос, наче блискавка по дереву.

        - Ок. Не людина. Як мені потрапити всередину?

        - Нащо?

        - Раз я тут і ця стіна тут, та ще й прийшла нова інформація, що тут МОЄ місто, то буде логічним бажати туди потрапити.

        - Нащо?

        - Мені цікаво що там.

        - Бачиш камінь?

        - Незвичайний?

        - Угу. Візьми його.

        - Але він на самім низу і вмурований!

        - Звісно, що він внизу і вмурований. Ти ж християнка, не читала чи що?

        - Краєкутний!

        - Авжеж.

Риті перехотілось потрапити всередину. Це враз так стало очевидним, що вона аж впала в розпач і боялась прокинутись, бо хто зна, коли повториться сон. І чи повториться він взагалі.

        - Розкажи мені про нього. Певно, що в старій книзі описано не все. Чи не так?

        - Істина. В Чорній Книзі описана істина. Але я розповім. Твоє -це не секрет.

        - А що є секрет.

        - Секретом є те, що тобі не потрібне.

        - Логічно. А хто ти?

        - В твоєму сні я, згідно твоїх асоціативних спогадів, Чеширський Кіт.

        - Так ти все-таки тут.

        - Ні-ні-ні, що ти. Я не плагіат. Я голос. Голос твоєї підсвідомості, голос ДНК, голос твоїх предків, але тобі буде зручніше розуміти асоціативно. Бо почнеш доколупуватись, голос якого предка та по якій лінії.

Рита засміялась і запевнила, що нехай краще буде Рід. Просто голос Роду. Це серйозніше. І голос же зовсім не котячий.

         - Добре. Так от. Всі оці цеглини-це твої дії…

         - Чекай-чекай, я про міфи, легенди та …

         - Не перебивай. Це стосується кожного. Це і є історія. Я продовжу. – Дівчина кивнула, вмостилась на зеленій траві перед каменем, заплющила очі і стала уявляти.

Кожна цеглина, це колись зроблені дії, щодо втілення мрій. Це своєрідний піксель. Стіна-це пазл. А вже місто за цією стіною- це картина життя. Зсередини фрагменти малюнку, які бачиш ти. Ззовні те, що ти показуєш світу. І в тебе це кам’яна, неприступна стіна. Один лишень камінь є не такий, як всі інші. Це твої орієнтири в житті, які дані з попередніх втілень.

Справа в тому, що цих кутніх каменів може і повинно бути багато. Ціла стіна. Коли людина досягає чогось, їх стає 4. По кутках.

        - Башта стає чотирикутною?

        - Ні. Скоріше ЧОТИРИБОКОЮ.  Башта залишається баштою, тут доречніше сказати, що кутні камені є центрами сторін.

        - Чотири сторони світу?

        - На бога....Рито....але нехай буде так. Бо це не башта, це взагалі сфера, яка сама в себе міститься, наче пляшка Кляйна. Якщо тобі потрібно охопити всю глибину асоціативного образу. Фактично, це пояснення для поняття про зв’язок Фізичного тіла з усима його системами та Тонких тіл. От, наприклад, чотири кутніх зубів, корінні, оті, що восьмі по порядку згори та знизу, зліва і справа-це точки, одні з безлічі багатовимірного каналу, який пронизує наразі Фізичне та Тонкі твої тіла і водночас пов’язані з Всесвітом і іншими Всесвітами…і в усіх вимірах одразу.

         - Виміри! То он воно що!!! А чому я не бачу повного…повної отої сфери? Адже я увісні, тут же можна все побачити!

        - Тому що зараз в тебе є тільки оце, саме башня. Але вибудувати можна все, що хочеш. Цілі всесвіти! – гаркнув голос Роду.