Читати книгу - "Завіса ілюзій, Анолі Айзенхарт"

Рішучість, що прокинулася в мені того ранку, була крихкою, як тонке скло, що ледь утримує свою форму під тиском, і я боялася, що один необережний подих – мій власний сумнів чи його раптовий погляд – розіб'є її на друзки. Її доводилося оберігати від власних думок, що налітали, мов холодний осінній вітер, пронизуючи до кісток, і від Максимової присутності, яка сама по собі, навіть без слів чи дій, була тиском.

Він, здається, нічого не помічав, або ж майстерно вдавав, що все як завжди – той самий спокійний, трохи поблажливий вираз обличчя, ті самі вивірені рухи. Його ранкова рутина – міцна кава без цукру, перегляд новин в планшеті за сніданком (який я мовчки готувала, намагаючись вгадати його настрій за тим, як він ставить чашку на стіл), короткий, ніби побіжний поцілунок у щоку перед виходом на роботу – залишалася незмінною. А я всередині тремтіла, ніби стояла на краю прірви, готуючись зробити крок, і кожен його звичний жест здавався мені тепер частиною якогось зловісного ритуалу.

Я почала діяти обережно, майже потайки, ніби шпигунка у власному домі, де кожна річ, кожна тінь здавалася потенційним свідком моїх намірів. Навіть наш кіт, Мурчик, якого ми колись підібрали разом, здавалося, дивився на мене з німим докором, коли я, крадькома, складала до сумки якусь дрібницю.

Мій план був туманним, скоріше, це було непереборне бажання вирватися, інстинктивне прагнення до безпеки, аніж чітка стратегія. Але я розуміла, що без хоч якоїсь підготовки не обійтися, бо імпульсивні вчинки – це не про мене, я завжди все зважую, аналізую, і ця моя риса зараз грала проти мене, змушуючи сумніватися в кожному кроці.

Першим кроком було створення "подушки безпеки", хоча б мінімальної. Я почала потроху відкладати гроші з тих невеликих сум, що іноді перепадали мені за випадкові фриланс-замовлення з перекладу якихось технічних текстів – Максим вважав це "милим хобі, щоб не нудьгувати і мізки не засихали", не більше, і не особливо контролював ці копійки, які я отримувала на свою стару, ще дошлюбну картку. Він навіть іноді жартував: "Ну що, заробила на шпильки, моя трудівнице?".

Я тоді лише посміхалася, а сама непомітно переказувала частину грошей на окремий, таємний рахунок, про який він не знав. Сховала їх у старій книзі англійської класики, "Гордість і упередження", яку він точно ніколи б не взяв до рук – він надавав перевагу сучасній бізнес-літературі або науково-популярним виданням, вважаючи класику "марною тратою часу на вигадані історії". Це було смішно мало, сума, на яку навряд чи можна було б прожити й місяць у великому місті, але вона давала хоч якусь ілюзію контролю, відчуття, що я роблю хоч щось конкретне, що в мене є хоч якийсь крихітний запасний варіант.

Потім я почала шукати інформацію. Не просто статті про аб'юз, які я вже перечитала вздовж і впоперек, аналізуючи кожен абзац і приміряючи на свою ситуацію, а конкретні поради: куди звернутися по допомогу, як безпечно піти, які є права у жінки, що вирішила розірвати стосунки, особливо якщо чоловік може бути проти.

Ночами, коли Максим міцно спав поруч, іноді важко сопучи (іноді він уві сні міг покласти свою важку руку мені на плече, і я завмирала, боячись поворухнутися, дослухаючись до його дихання, і лише коли воно ставало рівним, дозволяла собі обережно вислизнути з-під його руки), я сиділа з телефоном у ванній, підклавши під двері старий махровий рушник, щоб не пробивалося світло, і читала форуми, сайти кризових центрів, юридичні консультації. Екран телефону відблискував на кахлі, і я відчувала себе справжньою змовницею, яка планує державний переворот, а не просто втечу від власного чоловіка.

Номери телефонів гарячих ліній, адреси центрів допомоги я записувала не в телефонну книгу (Максим іноді міг взяти мій телефон, "просто подивитися щось в інтернеті, бо його розрядився"), а на маленьких клаптиках паперу, які ховала серед своїх старих конспектів з університету, у папці з лекціями з історії української літератури, куди він точно ніколи б не зазирнув, вважаючи мої гуманітарні інтереси "милими дивацтвами". Кожен такий крок супроводжувався шаленим серцебиттям. А що, як він прокинеться? А що, як зайде до ванної, побачивши, що мене немає поруч? А що, як дізнається про мої пошуки, прочитає історію браузера? Я уявляла його реакцію – його спокійне, але холодне розчарування, його здатність кількома фразами змусити мене відчути себе винною, дурною, невдячною. І мене охоплював крижаний жах.

Я спробувала обережно поговорити зі Світланою. Після нашої останньої зустрічі ми майже не спілкувалися, я тоді образилася на її слова про Максима, на її непрохані поради. Але зараз її прямота, її здатність називати речі своїми іменами, її незалежність здавалася мені рятівною соломинкою.

Я наважилася написати їй нейтральне повідомлення в месенджері, щось на кшталт: "Привіт. Як справи? Давно не бачилися. Може, вип'ємо кави якось, якщо в тебе буде час?". Я кілька разів переписувала це просте повідомлення, боячись, що воно прозвучить занадто відчайдушно або підозріло. Вона відповіла одразу, ніби й не було тієї незручної розмови: "Привіт, Аню! Якраз думала про тебе. Давай! Коли тобі зручно?". Ми домовилися зустрітися ніби випадково, в обідню перерву, у кав'ярні неподалік від моєї роботи, щоб це не викликало зайвих питань у Максима, якби він раптом подзвонив.

Коли я розповіла їй про своє рішення, про свої страхи, про те, що я більше не можу так жити, намагаючись говорити тихо, щоб ніхто не підслухав, постійно озираючись, Світлана не стала дорікати за минулу різкість чи казати "А я ж тобі говорила!". Лише міцно стиснула мою руку через столик, і від цього простого, теплого дотику мені стало трохи легше, ніби я нарешті видихнула повітря, яке так довго затримувала в грудях.