Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

Я бігла крізь сади на базу. Побігла сама. А снайпер стріляв по залізниці. Кулі падали поряд. Я хотіла знайти маму. Бігала, кликала її. Бачила вбитих людей, але це була не мама, і я не пішла близько. Якісь тьоті й діти лежали на снігу. І одна була бабуся в сірій хустці.

Потім я знайшла маму. Дядько Султан уже пішов у наші двори. Мама все шукала дрова. Ми зайшли в будиночок бази, там старі стільці. Тут почали стріляти з танків. І ба-бах! Снаряд вибухнув. Ми впали. Хвиля повітря! Нас засипало побілкою та камінням. Але не сильно. Ми вибрались і поповзли звідтіля.

Мама пояснила, їй сказали, що є такі міни «теплові». Вони йдуть за людиною і розривають її на шматки. Я повзла по снігу й думала, що така міна мене обов’язково знайде, буде за мною крастись, а потім розірве на шматки.

Ми довго лежали при дорозі. Летіли снаряди, червоні й помаранчеві. А потім нам вдалося пробігти до будинків.

Ми принесли дрова!

Поля

07.03.

Ми блукали в пошуках їжі. Шукали. Поки йшли до центру міста, прислухалися: якщо летить міна або снаряд, на землю лягали.

Зустріли бабусю-росіянку. Учительку! Вона ходила в розбиті будинки і збирала книжки. Не речі, не посуд. Книжки! Складала на візок. Плакала:

— Треба врятувати історію!

Незрозуміло, звідки весь час стріляли.

Ми не знайшли їжі, але мама встигла розповісти мені про родину Ніколая II. Особливо запам’яталось, як царських дітей вели на розстріл і вони спускалися сходами в підвал. Я йшла і думала, що дітей у підвалах убивають. Традиція така, мабуть.

Ми в підвал тільки один раз ходили. Весь час удома, всі обстріли. Уб’ють, так хоч удома. Ненавиджу підвали!

11.03.

У мене порвалися чоботи. Ноги мокнуть. Немає взуття. Я взяла й зайшла в чужий будинок. Хоча дала слово мамі — не заходити в чужий будинок. Але зайшла — чоботи виглядати.

Я не помітила, що ляда підвалу відчинена. Зайшла і чоботи побачила. Вони лежали на дивані. Я на них подивилась і… впала. У підвал. Але не зовсім усередину. Якби впала, то померла б. Сходів не було, а три метри глибина — і внизу бетон.

Я руками зачепилася за краї. Видертися не могла. Сил не було. Провалилася по пояс. На допомогу ніхто не йшов. Ніхто не знав, що я пішла чоботи шукати. У мене навіть пальці побіліли. І тут зайшов дід-чеченець. Я вирішила, він мене зіпхне вниз і я там помру, а він дав мені руку. І я вилізла.

— Що ти тут шукаєш? — запитав.

— Я хотіла чоботи взяти, — сказала я.

— Не соромно тобі, — запитав дід, — красти?

Я червона стала, як помідор.

— Не туди твої ноги ходять! Не той шлях знайшли! — голосно сказав дід. — Гріх! Гріх!

— Я ніколи не приходила шукати речі. Один раз…

— Буде тобі й за один раз! — перебив мене дід. — Ганьба!

Потім він побачив, що я у рваних чобітках стою. Пішов і взяв чоботи. Кинув через усю кімнату.

— На! — сказав він. — Візьми. Моїх бомбою вбило. Дочку, онуків убило. Ніхто не прийде в цей дім жити. Усі там! — показав угору рукою.

Я сказала:

— Вибачте, — і пішла.

У своїх рваних чобітках пішла. А потім бігцем. Мені хотілося втекти.

Я впала на труп. Його не було півгодини тому. А тепер лежав! Чоловік років сорока. Росіянин. Мешканець. Він лежав і дивився на мене синіми очима. Поряд відро. Він по воду вийшов. Мабуть, його вбив снайпер.

Мама знайшла варення і несла в торбі:

— Де тебе чорти носять? — спитала вона.

Я сказала. Мама дала запотиличника. Прямо при мерцеві. У мене в очах свічки засвітились від запотиличника. Дуже прикро стало.

— Крім їжі, нічого брати не можна! — суворо сказала мама.

Мама знайшла ковдру, що валялася на вулиці. Накрила небіжчика, і ми пішли додому.

Поля

12.03.

О, що було! Ми ходили до церкви через міст. Міст наполовину впав у річку. Тому що бомба влучила. Але по другій половині можна пройти. На інший берег річки потрапити.

Ще там, де міст, поряд президентський палац битий і розбитий готель «Кавказ». А на мості стоїть гармата й солдати. Російські. І стільці стоять, і сидять вони на стільцях. Це тепер їхній міст.

От ми йшли з мамою до церкви і були вже на середині мосту. І я бачу: на іншому мості, який далі через річку, біжать ополченці. Я їх відразу впізнала — у них на головах зелені стрічки. Вони стали стріляти з такої довгої зеленої труби, яку носять за плечем. І прямо по нас! З того мосту — по цьому мосту! Я-а-ак бахнуло! Вогонь! Усі попадали.

Поруч із нами тьотя йшла з хлопчиком, чеченці. І дідусь із бабусею, росіяни. І ми. Усі до церкви йшли — там продукти інколи дають. Козаки привозять.

Як почали стріляти! Бій! Солдати стали бити гарматою по ополченцях, по іншому мосту. Гармата велика! На колесах! Вона стріляє, а земля ворушиться, як землетрус.

Я лежала і кричала від страху. А мама мене потягла за шкірку в зруйнований готель «Кавказ». І люди з мосту теж прибігли в руїни готелю. Там лежали на підлозі. А стріляли сильніше й сильніше. Я так боялася! Я подумала, от смерть прийшла. Ніякої «теплової» міни не треба. Так уб’ють.

Готель розбитий. У нього тисячі разів влучали снаряди. Стіни як мереживо. Під ногами купа тирси з каменю. Ми дві години там лежали. Познайомились.

Хлопчик плакав. До тьоті Асі на руки заліз. Вона на підлозі лежала, його обіймала. А дідусь Борис нас заспокоював. Сказав, що кулі не дістануть. Адже так не буває, щоб усіх відразу вбило. У кожного своя доля!

Потім ми дивимось, а купа мішків у кутку ворушиться. Там сміття було, пакети. Вилазять четверо солдатів звідтіля. Виявляється, вони весь час там лежали! Мама до них:

— Що ви тут робите?!

Вони:

— Ми ховаємося. Ми не хочемо воювати!

Дід Борис давай їх лаяти:

— Що ви тут робите? Бій іде! А ви за мішками сидите!

А солдати худі такі. Кажуть:

— Ми не хочемо воювати! Ми додому хочемо! Додому!

Коли тихіше стало, солдати нас провели до іншого будинку. Мама прохала в них бронежилет.

— Дайте, — сказала мама, — один бронежилет. Для дитини!

Але солдати не дали. Собі, сказали, мало. По три на себе вдягли. Боялися дуже.

Ми перебігли дорогу, зайшли крізь вікна