Читати книгу - "Українська дивізія «Галичина»"

У поточних звітах до Берліну писалося, що цю проблему можна вирішити лише призначенням до Дивізії більшої кількости добрих і досвідчених німецьких старшин і підстаршин. Пропонувалося також, щоб ті німецькі старшини й підстаршини виконували службу в Дивізії тимчасово, тільки впродовж її формування і вишколу.

Коли українські старшини й підстаршини повернуться із шкіл, німців можна буде перенести до інших частин. Але всі ці прохання не мали успіху. Щоправда, ці відмови були спричинені загальним браком німецьких старшин і підстаршин, які гинули на всіх фронтах, але з таким станом треба було рахуватися ще перед згодою на формування Дивізії. Такі обставини створювали напружену атмосферу, яка призводила до таких закидів, як: «брак доброї волі», «брак хотіння» тощо. Лише час від часу прибували поодинокі німецькі старшини або підстаршини, але, на жаль, більшість з них не відповідала вимогам Дивізії. Брак фахового знання, погані риси характеру, нахил до пияцтва - це були часті явища серед цих дуже молодих і недосвідчених німецьких старшин і підстаршин.

Тим часом в інтересі Дивізії треба було висилати до старшинських і підстаршинських шкіл якнайбільше українців. Негайно було відряджено до шкіл близько 600 кандидатів на старшин і 200 на підстаршин. Крім цього, близько 100 підстаршин перебувало на короткотривалих курсах в Дивізії. Та й це нелегко вдавалося, бо спершу треба було побороти ставлення командира Дивізії, який уважав, що кандидат перед відкомандируванням до школи мусить спершу виправдати себе на фронті.

Одначе найбільшою персональною трудністю було одержання достатнього числа доброго німецького основного особового складу, який мав творити так званий «німецький кістяк» ("Korsettstange") Дивізії. Треба було також виявити багато вміння при заміщуванні командних постів Дивізії, щоб зберегти відповідну пропорцію між німцями і українцями. Спершу німецькі політичні кола плянували зайняти німцями тільки штаб Дивізії, але з вищезгаданих причин, головне через брак відповідно вишколених українських старшин, ці рамки довелося поширити. На жаль, було обмаль українських старшин, яких після деякого тактичного навчання можна було призначити командирами частин. [11] Але й до цих, що були, Фрайтаґ мав таке велике упередження, що годі було сподіватися, щоб він їх призначив на пости командирів. Він їх призначав на нижчі пости. Послідовно деякі з них відмовлялися від служби в Дивізії, мовляв, вони зголосилися до Дивізії як командири куренів, і на такі пости вони повинні бути призначені. В разі потреби, на початку повинні були їм призначити по одному доброму німецькому старшині на помічника. Очевидна річ, Фрайтаґ мав би право тих з них, які виявилися непридатними, звільнити з служби за браком кваліфікації або притягнути до відповідальности через явні порушення порядку. Фрайтаґ мав однак інший погляд на цю справу. Він хотів мати в Дивізії від самого початку добре вишколених, у модерній воєнній науці досвідчених командирів і тому він рішив призначити на пости командирів німецьких старшин. Все ж таки і тоді Фрайтаґ повинен був призначити до штабу Дивізії і до командирів поодиноких частин українських старшин на навчання. В цьому напрямі робилося постійні заходи, але Фрайтаґ не брав їх до уваги до самого кінця існування Дивізії. Це на Дивізії неґативно відбилося, бо в ній не було добре вишколених українців, які були б ознайомлені з усіма питаннями командування Дивізії. Це виявилося особливо після капітуляції, коли німецькі офіцери залишили Дивізію або їх альянти відділили від українців. А якщо йшлося про плянування на довшу мету, коли Дивізія мала б стати ядром української національної армії, то до підготови нових старшинських кадрів треба було приступати всіма засобами. Це важливе завдання Фрайтаґ зовсім занедбав, трактуючи Дивізію лише як бойову одиницю, хоч на це не раз йому зверталося увагу.

Фрайтаґ хотів притягнути до Дивізії якнайбільше німців. Він мав плян замістити німцями не тільки командні пости всіх сотень, але також велику частину чот і роїв. Його найближчі співробітники, особливо Паліїв, ставили опір такій політиці, бо Дивізія мала мати український характер. Але хто знав великі труднощі при формувані Дивізії, той частково розумів, чому Фрайтаґ поставив на ставку «певности», тим більше, що Дивізія мала незабаром бути введена в бої. Алеж неперебірливі методи Фрайтаґа принижували українців. Він повинен був проводити свій плян у життя лише поступово, тим більше, коли виявилося, що німецькі старшини і підстаршини не тільки що не підходили до чужонаціональної дивізії, але ще й наносили їй шкоди. Уже на весну 1944 року деяких німців треба було усунути через їх цілковиту нездатність, зокрема часте й велике пияцтво.

Питання особового складу Дивізії залишилося невирішеним впродовж усього її існування. Персональна політика створювала постійні непорозуміння. Це була основна хиба Дивізії. Навіть тепер трудно мені вирішити, який погляд був в даній ситуації правильний. Українці слушно вимагали заміщення командних постів в Українській Дивізії з українським вояцтвом українськими старшинами, але й Фрайтаґ мав рацію, якщо брати до уваги його завдання створити боєздатну дивізію за недовгий час. Мабуть, чи не найкращою розв'язкою було б вирішення цього питання найвищими німецькими колами. Вони повинні були вирішити, до якої міри Дивізія мала б бути опанована німцями. Не треба було залишати у цій справі вільної руки Фрайтаґові, тим більше, що при утворенні Дивізії існувало домовлення про призначення німців тільки до штабу Дивізії. У такому випадку Фрайтаґові залишилося б або прийняти існуючу постанову, або відмовитися від командування чужонаціональною дивізією.

Командна мова була німецька. Більшість старшин, головне старших віком, як і підстаршин, достатньо володіли німецькою мовою. Зате загал вояцтва її не знав. Під час навчання, крім звичайних вправ, вояки мусіли багато зусилля і часу витрачати на вивчення німецької командної мови. Великі труднощі створилися в службі зв'язку, заміщеній переважно українцями, які мусіли вільно говорити по-німецькому. Найкращим вирішенням було б прийняти українську мову за командну мову в Дивізії. Німці, старшини й підстаршини, від яких вимагалося вищого рівня інтеліґентности, могли легше вивчити українську командну мову, ніж загал українського вояцтва - німецьку. Таку вимогу повинні були поставити українські чинники ще перед утворенням Дивізії і без такої передумови не дати своєї згоди. [12] Серед всіх цих вищез'ясованих труднощів формування й бойове навчання Дивізії могло проходити тільки поступово, крок за кроком. Про певну пляновість не могло бути й мови.

Дивізія приміщувалася у військовому вишкільному таборі «Гайделяґер», який, до речі кажучи, був в стані розбудови. В ньому також приміщувалися інші частини, так що місця для Української Дивізії не залишалося багато. Приміщення Дивізії були розкидані, часто навіть поодинокі її частини, наприклад, гарматний