Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

— Цікава інформація, — я зміряв Вітольда поглядом: він стояв переді мною, виструнчившись. — Та ти сідай, я ще не начальник відділу, зі мною можна розмовляти сидячи. Плани у нас трохи змінюються, острів зачекає. Я також розкопав у архівах цікаву інформацію щодо нашого другого об’єкта — Ховенвіпу. Виявляється, в тих краях колись діяла засекречена лабораторія — “Суперхомо”. Тобі ця назва ні про що не говорить?

Сосновський мотнув головою.

— Мені також. Розберемося. Я прогляну матеріали “Аїд”, а ти покопайся в особовій справі Зо Лі, того хлопця з групи Шерстова, що зостався живий. Обережненько з’ясуй, де він тепер. Поговори з ним, довідайся, що він пам’ятає, можливо, подробиці якісь… Коротше, все, що зможеш. Завдання зрозуміле?

— Так точно, — відкарбував Сосновський, починаючи, певно, відчувати себе детективом. — Дозвольте виконувати?

— Ну-ну, не захоплюйся, — посуворішав я. — Ця людина постраждала, хвилювати її не можна.

Вітольд зник.

Цієї миті віом, схований у ніші над диваном, відтворив кабінет Лапарри і його самого біля столу.

— Розкажи докладніше, що трапилося на пляжі. Про свої відчуття, враження… — привітавшись, попросив він.

— Ми йшли на серферах, вітер спочатку віяв до берега, потім повернув, доводилося лавірувати, напружуватися, і тому я, мабуть, не зразу зреагував… точніше, і реагувати не було на що. Відчув задуху, щось подібне відчуваєш у парильні в лазні, затим стало незатишно, як… у вогкому, але безводному колодязі.

Лапарра сидів спокійно, жоден м’яз не ворухнувся на його обличчі.

— Тоді… раптом різко похолодало. І неначе полив невидимий крижаний дощ. Отак тривало до вибуху ліфта.

— А потім це відчуття одразу зникло?

— Не пам’ятаю. Коли вибухнув ліфт, я перестав прислухатися до своїх відчуттів. Упіймали швидколіт — і туди…

— Ага, — Лапарра походив по кабінету, знову сів. — Холодно, значить, стало. Чудово…

Я мовчки дивився на нього, намагаючись не виказати свого цілковитого нерозуміння. Ян рідко говорив загадками, але коли вже говорив, то справді трапилося щось незвичайне, в чому він ще не розібрався й сам.

Лапарра скоса глянув на мої руки, потім на обличчя. Він добре розумів мій стан. Просто незбагненно, як точно Ян оцінює людей з першого погляду. Не знаю, яка у нього склалася думка про мене, але певен, що вади мої він знає всі до одної.

— Чудово в тому розумінні, - підправив себе начальник відділу, — що усе вкладається в рамки моїх умовисновків. Ти згадав про ланцюг подій, які призвели до вибуху ліфта.

Він не сказав — “про причини”, а — “про ланцюг подій”, і я зафіксував цей факт для себе. Починався період нагромадження випадкових фактів, які начебто не стосуються справи, але я знав, як важливо не випустити жодного з них.

— Взагалі, все почалося з різкого падіння енергетичного потенціалу основного стовпа ліфта…

Я розповів усе, що чув од експертів, і насамкінець додав:

— Із семи чоловік обслуговуючого персоналу не вцілів ніхто.

— М-да. — Лапарра нарешті зняв з мене важкий погляд, у якому зачаїлися чи то біль, чи втома. — Імовірність подібного збігу обставин справді мала. Що ж, продовжуй діяти за своїм планом. До речі, там, на пляжі, ти більше нічого не помітив… підозрілого?

Я напружив пам’ять.

— Здається, нічого… Один з експертів сказав, що ударна хвиля вибуху мала докотитися до пляжу, і хто знає, чого б вона там накоїла. Однак цього не трапилося. Експерт був дуже здивований…

— Ще?

— Ще? Гм… Ще ось, мабуть, не варте уваги… Гамір на пляжі зчинився неймовірний, усі кудись біжать, кричать, тут три чверті відпочиваючих — жінки й діти, а цей стоїть і дивиться незворушно…

— Хто цей?

— Чоловік приблизно моїх літ, невисокий, смаглявий, а обличчя вилицювате і — що цікаво — непорушне, як маска. Мабуть, уродженець південно-східної Азії.

Лаппара підвівся, його прозорі очі гостро поголубіли. Аж острах мене взяв. Таке за ним спостеріг лише раз, коли у відділ надійшло повідомлення про загибель його кращого друга. Збоку від віома відколовся невеликий об’єм зображення: модуль з потрощеним ковпаком. Щез. На його місці з’явився чоловік, в якому я впізнав незнайомця із пляжу.

— Він?

Я кивнув і запитально подивився на начальника відділу.

Лапарра вимкнув проектор.

— Це Зо Лі. До зв’язку.

Я залишився сам у порожній кімнаті, оглушений тарарамом, що зчинився в голові.

Зо Лі, чистильник з відділу “Аїд-117”, єдиний очевидець, свідок трагедії на Ховенвіпі… Чому він опинився на пляжі в Сааремаа? Втім, шляхи людські несповідимі. Адже ж опинилися там і ми з Вітольдом…

— Думай, думай, — сказав я своєму відображенню в дзеркалі стіни.

Місто Ель-Пасо розташоване на ріці Ріо-Гранде, що перетинає Техаську рівнину. До описуваної події воно налічувало тридцять тисяч жителів і фактично являло собою кліматичний курорт, який працював цілорічно.

Це трапилося над Ріо-Гранде вранці, о восьмій годині, коли робочий день міста та його околиць тільки починався.

Нечисленні свідки події спершу не звернули уваги на легке помутніння повітря над одним з консольних мостів, що з’єднують лівий берег ріки з передмістями Ель-Пасо і правий — з околицями Снодад-Хуареса. Помутніння ущільнювалося, згущувалося і перетворилося на голубувату хмару, що мала в поперечнику близько кілометра. Вона повільно спустилася з небес на міст, звідкілясь дихнуло морозним вітром, хоча температура і так була нижча нуля. В наступну мить міст з гуркотом упав на кригу замерзлої ріки. Почулися вереск пішоходів і крик-стогін циркулера, який устиг загальмувати біля обвалу буквально за метр.

А дальші враження очевидців різняться. Одному з них здалося, ніби ландшафт із замерзлою рікою, тисовим лісом і котеджами передмістя дивно заколивався,