Читати книгу - "Відгуки, Леся Українка"

Там на півночі, далеко, в тім місті, що вкрите туманом,

де так шумує життя, мов холодний потік верховини,

люди північні поставили храм для богів всього світу,

він же й гробницею був для всього, що колись панувало,

тільки боги не були вже богами, а все неживеє

там навіки втеряло надію воскреснути знову.

Отже, в тім храмі покласти хотіли гордую Ра-Менеїс.

Плив корабель, роздираючи хвилі, не день, не годину,

витримав бурі, не збився з дороги в тумані,

тишу морську переждав, минув усі скелі підводні,

далі та далі все мчав, пронизаний вітром холодним;

і чим далі на північ плила неживая цариця,

тим холодніша ставала пекуча колись домовина,

і виступали на чорному камені сльози солоні.

Як привезли саркофаг вже до брами новітнього храму,

був він холодний, важкий, мов крижина з північного моря,

як підняли його білі раби, щоб понести й поставити в храмі,

руки не здержали, впав саркофаг, і земля застогнала.

Десять рабів він скалічив і сам розколовся надвоє.

Леле! розбилося ложе гордої Ра-Менеїс!

І сказали один до другого нові фараони,

ті, що платили за неї безумнії гроші арабам:

«Хай там розбилась труна, але наша цариця зосталась,

тисячоліття минали, вона ж не змінилася й досі.

Наша цариця коштовна, владарка Ра-Менеїс».

І відхилили розколене віко того саркофага…

Що ж там було? Жмут сповивачів тонких, твердих від бальзаму,

жовтії кості, покритії порохом вогким,

чорні пасма волосся, між пасмами тими

матовим блиском ясніла подвійна корона Єгипту

і сіяли рубінові очі змії золотої Уреї.

Холод безжалісний, вогкий, знищив безсмертну царицю,

що пролежала віки під єгипетським сонцем жерущим,

дивну нетлінність і вроду черпаючи з хвиль променистих.

Ра, бог південного сонця,- в північній країні не правив,

правив там холод ворожий і вогкість байдужа туману…

Мусила в землю вернутись гордая Ра-Менеїс.

25.07.1900

Се було в ті часи, як Месія живий був між людьми.

Се було в ті часи, як його ще на хрест не прибили.

Зготували вечерю для нього апостоли вірні:

хто приніс йому хліба, хто риби, вина та олії;

всі злягли за столами і вкупі з учителем їли,

і незчулись, як більше від нього взяли, ніж для нього принесли.

Тільки потім, уже по вечері, прийшла до господи

жінка якась «одержима» - їй дав колись поміч Месія -

і принесла для Месії олії пахучої міру,

що не годилась ні в страву, ні в лампу до світла.

Правду казали апостоли: жертва була непотрібна,

їх Месія не звик до царської розкоші,-

нащо йому та олія, що тільки царі уживали?

Чом не сказав він тій жінці: яке тобі діло до мене?

Він же до рідної матері так обізватись одваживсь,-

нащо приймав він олію і тії гарячії сльози,

що застилали розширений погляд отій одержимій,

нащо він мовив апостолам: дайте їй спокій, тій жінці?..

1.08.1900

Товаришці Л. Старицькій-Черняхівській

У легендах стародавніх

справедливості немає,

все там річ іде про жертви

та кривавії події.

В тих легендах ми читаєм,

як дитяча кров рожева

рани гоїла на тілі

жебрака, старого діда;

як раз дівчина убога

хрестоносця врятувала

від прокази сарацинів,

свого серця кров віддавши.

Як людей лихії чари

в мертвий камінь обертали,

але кров невинна знову

оживляла те каміння.

Ті легенди червоніють,

наче пишна багряниця,

наче пурпур благородний,

від крові людей невинних.

Та горить у мене серце,

коли я їх пригадаю,-

проти сих легенд червоних

білий світ блідим здається.

1.08.1900

(Монолог)

«…І дух господній відступив від Саула і гнітив його дух лукавий від господа.

…І бувало, як тільки дух лукавий находив на Саула, брав Давид гусла і грав рукою своєю, і відпочивав Саул, і добре йому було, і відступав від нього дух лукавий.

…Як вернувся Давид з перемоги над чужинцем… вийшли жінки, радіючи і промовляючи: переміг Саул з тисячами своїми, а Давид із тьмами своїми…

І почав Саул підозрівати Давида від того дня і потім.

І нападав дух лукавий від бога на Саула і пророкував він посеред дому свого; Давид взявся рукою за гусла, як і щодня, а спис був у руці Сауловій. І взяв Саул списа і сказав: приб’ю Давида до стіни!

І вхилився Давид від лиця його двічі…»

(Книга Царств I, гол. 16, стрічка 14 - 15; гол. 18, стрічка 6 - 7, 9 - 12)

Грай, хлопче, грай, нехай голосить арфа,

хай плачуть струни, як жінки над гробом.

Я сам себе оплакати не можу,

бо сліз нема. Нехай ридає арфа,

нехай я неоплаканим не згину.

Грай, хлопче, грай! нехай той голос арфи

заглушить голоси в моєму серці,

ті голоси пророчі, неспокійні…

О! не на щастя став Саул пророком,

господь його карає віщим духом!

Саул не знає страху серед бою -

хто бачив, щоб його рука тремтіла?

Хто бачив, як він блідне й одступає?

Прийди ж, поглянь на мене серед ночі,

як я блукаю по своїх хоромах,

безлюдних, темних, і здіймаю руки

і ними голову безумну закриваю,

і блідну, і тремчу, і падаю додолу,

і перед власними думками одступаю,

і власних слів жахаюся пророчих…

То не мої слова - то дух лукавий

мені через мої уста віщує,

що мушу я…