Читати книгу - "Небезпечне літо, Янссон Туве"

Її занесло у бухту, де сів на мілину плавучий будинок; погойдавшись у прибережній осоці, вона врешті застрягла в намулі. Але Маленька Мю не прокинулася. Не прокинулася вона навіть тоді, коли рибацький гачок зачепився за скриньку. Гачок смикнувся, волосінь натягнулася, обережно підтягуючи улов.

Любий читачу, приготуйся до несподіванки! Випадковості та збіг обставин – то дивовижні речі! Нічого не знаючи одні про одних і не здогадуючись про пригоди одні одних, родина Мумі-тролів та Нюхмумрик опинилися того літнього вечора в тій самій бухті. Бо на березі стояв Нюхмумрик власною персоною у своєму старому зеленому капелюсі і зачудовано витріщався на скриньку для шитва.

– Клянуся своїм капелюхом, це котрась із маленьких мюмль, – ошелешено промовив він сам до себе, виймаючи з рота люльку.

Нюхмумрик торкнувся крихітки гачком і ласкаво сказав:

– Не бійся!

– Та я навіть мурах не боюся! – відповіла Мю, сідаючи у своєму кубельці.

Вони перезирнулися. Коли Нюхмумрик і Мю востаннє бачилися, Маленька Мю була такою крихітною, що її й побачити було годі, тож нічого дивного, що вони не впізнали одне одного.

– Ага, люба дитинонько, – сказав Нюхмумрик, чухаючи за вухом.

– Сам ти "ага"! – відрізала Мю.

Нюхмумрик зітхнув. Останнім часом він мав купу важливих справ і сподівався хоч трохи побути на самоті перед поверненням до Долини Мумі-тролів. А тут якась безпутна мюмля запхала до скриньки своє дитя… Це ж треба такому трапитися!

– Де твоя мама? – запитав він.

– Зжерли, – збрехала Маленька Мю. – Маєш щось попоїсти?

Нюхмумрик тицьнув люлькою у бік маленької каструльки з горохом, яка булькотіла на ватрі. Поблизу стояла ще одна – з гарячою кавою.

– Але ж ти, напевно, п'єш саме лише молоко? – засумнівався він.

Маленька Мю зверхньо пирхнула. Не зморгнувши й оком, вона одним душком випила аж дві чайні ложки кави і з'їла не менше чотирьох горошин.

Нюхмумрик залив вогонь водою.

– І що з тобою робити? – запитав він.

– Я знову захотіла спати, – повідомила Маленька Мю. – А найліпше мені спиться у кишенях.

– Он як, – навіть не здивувався Нюхмумрик, запиха– ючи крихітку собі до кишені. – Головне, що ти знаєш, чого хочеш.

Пухнасту пряжу Мю прихопила з собою.

Нюхмумрик помандрував далі прибережними левадами.

Велетенська хвиля втомлено притихла у бухті, тут в усій своїй розкоші пишалося літо. Єдиним свідченням вулканового гніву була хмара попелу та чудові багряні заходи сонця, якими так часто милувався Нюхмумрик. Він нічого не знав про те, що трапилося з його друзями у Долині Мумі-тролів, і гадав, що вони в затишному товаристві сидять на своєму ґанку і святкують Купала.

Інколи Нюхмумрикові спадало на думку, що Мумі-троль, напевно, виглядає його, та спершу він мусив залагодити важливу справу з парковим сторожем. А це можливо було зробити лише у Купальську ніч.

Завтра він усе владнає.

Нюхмумрик дістав губну гармонію і заграв свою давню пісеньку "В усіх звірят кокарди на хвостах".

Маленька Мю прокинулася й визирнула з кишені.

– Я знаю цю пісеньку! – вигукнула вона й заспівала своїм пронизливим, тоненьким, наче в комара, голосочком:

В усіх звірят кокарди, кокарди на хвостах,

Усі гемулі ходять в коронах і вінках.

А Мудрик затанцює, як місяць пропаде.

Співай, маленька Рюмсо, хай туга одійде!

У Мумрика в садочку тюльпани розцвіли,

Голівками кивають з ранкової імли.

Минає ніч, і зорі згасають золоті,

А Мюмля капелюшок шукає в самоті.

– Звідки ти її знаєш? – здивувався Нюхмумрик. – Співаєш, майже не фальшуючи! Дивне ти дитя!

– Можеш у цьому навіть не сумніватися! – відказала Мю. – До того ж, у мене є таємниця.

– Таємниця?

– Ага, таємниця! Про грозу, яка зовсім не є грозою, і про вітальню, котра обертається. Але нічого не скажу!

– Я теж маю таємницю, – сказав Нюхмумрик. – Вона у моєму наплічнику. Скоро ти її побачиш, бо я поквитаюся з одним старим негідником!

– Великим чи малим? – поцікавилася Мю.

– Малим.

– Це добре, – схвально кивнула голівкою Мю. – З малими негідниками легше дати собі раду.

Дуже задоволена, вона знову залізла у пухнасту пряжу, а Нюхмумрик обережно покрокував уздовж довгого паркана, на якому то тут, то там виднілися таблички:

Сторож і Сторожиха мешкали разом – у парку, звичайно. Вони підрізали й обчімхували кожне дерево у формі кулі чи куба, всі стежки вирівнювали ледь не під лінійку. Не встигала трава підрости, її одразу ж підстригали, і травинкам доводилося знову з усієї сили пнутися вгору.

Зелені галявинки були обгороджені високими парканами, і скрізь миготіли таблички з чорними написами про заборону того чи іншого.

До цього жахливого парку щодня приходили двадцять чотири затуркані малюки, яких десь забули або загубили. То були пухнасті лісові дитинчата, котрим не подобався ні парк, ані пісочниця, де їх змушували бавитися, а їм так кортіло полазити по деревах, постояти на голові, пострибати у траві…

Того не розуміли Сторож зі Сторожихою, які пильнували діток, примостившись по боках пісочниці.

Що було робити малюкам? Найдужче їм праглося закопати у пісок ненависних вартових, але дітки були надто малі, щоб упоратися з ними.

Ось до цього парку і прийшов Нюхмумрик з Маленькою Мю у кишені. Він скрадався уздовж паркана, поглядаючи на свого старого заклятого ворога – Сторожа.

– Що ти хочеш з ним зробити? – поцікавилася Мю. – Повісити, зварити чи напхати з нього опудало?

– Налякати! – сказав Нюхмумрик, міцніше стиснувши у зубах люльку. – Існує лише одна істота в усьому світі, яку я шалено ненавиджу, – оцей парковий сторож. Я поздираю усі таблички з його пришелепуватими заборонами!

Нюхмумрик пошпортався у наплічнику і витягнув звідти велику торбину, наповнену дрібними блискучими білими зернятами.

– Що це? – запитала Маленька Мю.

– Насіння гатіфнатів, – відповів Нюхмумрик.

– Ого! – здивувалася Мю. – А хіба гатіфнати народжуються із насіння?

– Ясна річ! – потвердив Нюхмумрик. – Уся складність у тому, що сіяти зернята можна лише під вечір на Купала.

І він заходився обережно жбурляти насіння у траву з-поміж штахет паркана. Нюхмумрик обійшов увесь парк, на кожному кроці висіваючи гатіфнатів (щоправда, досить рідко, аби, сходячи, вони не переплелися лапками). Спорожнивши торбину, він сів, налаштувавшись чекати результату.

Сонце почало хилитися до заходу, однак усе ще пригрівало, і гатіфнати пішли в ріст. То тут, то там на охайно підстрижених галявинках повитикалися маленькі білі цяточки, схожі на шапочки печериць.

– Поглянь на отого! – звернув Нюхмумрик увагу Мю на нову парость. – Скоро з'являться й очка!

І справді – не минуло багато часу, як з-під землі виринула пара очиць.

– Вони дуже наелектризовані при народженні, – зауважив Нюхмумрик. – Дивись, уже й лапки видно!

Тепер гатіфнати пнулися угору, аж тріщало, але Сторож нічого не помітив, бо пильнував малят. А навколо нього сотнями лізли з трави білі створіннячка, лише ніжки поки що залишалися в землі. Парком поповз сморід сірки й паленої гуми. Сторожиха принюхалася.

– Що так смердить? – дивувалася вона. – Хто з вас попустив повітря, діти?

Ураз землю під ногами пронизали слабкі електричні розряди. Сторож занепокоєно переступав з ноги на ногу. Ґудзики на його уніформі тихо потріскували. Раптом Сторожиха скрикнула і вискочила на лавку, показуючи тремтячим пальцем на траву.

Гатіфнати вже виросли до своїх природних розмірів і з усіх боків посунули щільним муром на Сторожа – їх приваблювали наелектризовані ґудзики. Повітря пронизували маленькі блискавиці, а ґудзики тріщали все голосніше. Раптом вуха Сторожа засвітилися, у волоссі застрибали іскри, потім перескочили на носа – за мить Сторож сяяв з ніг до голови! Схожий на сліпуче сонце, кинувся він до воріт парку, а на п'яти йому наступала армія гатіфнатів.

Сторожиха тієї миті саме перелазила паркан. У пісочниці зостався лише гурт геть спантеличених малюків.

– Геніально! – з глибокою повагою у голосі мовила Маленька Мю.

– А ти сумнівалася? – запишався Нюхмумрик, зсунувши капелюха на потилицю. – А тепер ми позриваємо всі таблички та плакати, і хай кожна билиночка росте собі на втіху!

Усе своє життя Нюхмумрик прагнув знищити всілякі таблички, які забороняли йому те, що він найдужче любив, і тепер аж тремтів від збудження та солодкого передчуття. Почав з плакату:

Потім здер:

А далі пішло:

Малята-лісовенята витріщалися на нього, не тямлячись від здивування. Потроху вони починали розуміти, що Нюхмумрик прийшов порятувати їх. Вони покинули пісочницю і скупчилися навколо нього.

– Ідіть додому, малята, – звелів Нюхмумрик. – Ідіть, куди хочете!

Але лісовенята не розійшлися, навпаки, не відступали від нього ні на крок. Навіть коли вся робота була завершена і Нюхмумрик закинув на спину свій наплічник, щоб продовжити мандри, малюки тупцяли біля його ніг.

– Досить уже, дітоньки, – сердився він. – Повертайтеся до своїх мам!

– Може, у них нікого немає, – захвилювалася Маленька Мю.

– Але ж я не звик мати справу з дітьми! – ледь не плакав Нюхмумрик. – Я навіть не знаю, чи подобаються вони мені!

– Зате ти подобаєшся їм! – усміхнулася Маленька Мю.

Нюхмумрик розгублено дивився на мовчазну зачаровану зграйку малечі довкола своїх ніг.

– Наче мені тебе мало, – буркнув він. – Що ж, ходімо. Ото вже клопіт на мою голову…

Нюхмумрик помандрував далі левадами з двадцятьма чотирма лісовенятами "на хвості", ламаючи собі голову, що він робитиме, коли вони зголодніють, промочать ноги або дістануть кольки в животі.

Розділ сьомий

Про небезпеки Купальської ночі

О пів на одинадцяту вечора напередодні Купала, саме у той час, коли Нюхмумрик завершив споруджувати курінь з ялинового віття для своїх двадцяти чотирьох малюків, на іншому краю лісу стояли, прислухаючись, Мумі-троль та Хропся.

Дзвоник у тумані перестав теленькати, ліс спав, а маленький будиночок сумно позирав на них своїми чорними шибками.

Однак будиночок не стояв упорожні, там сиділа Чепуруля, слухала, як цокає годинник і минає час. Інколи вона підходила до вікна, визирала у світлу ніч, і тоді стиха подзеленькував дзвоник на чубчику її шапочки. Теленькання дзвоника завжди підбадьорювало Чепурулю, але нинішнього вечора наганяло ще більшого смутку. Вона зітхала, поверталася до кімнати, знову підходила до вікна, то сідала за стіл, то вставала.

На столі Чепуруля поставила три тарілки і три келихи, букет квітів, а в кухні на плиті грівся пиріг, що вже аж почорнів від довгого чекання.

Чепуруля глянула на годинник, на гірлянди над дверима, на своє відображення у дзеркалі, сперлася руками на стіл і заплакала.