Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

4. Листи Остапа Вишнідо Миколи Балаша / Центральний державний архів вищих органів влади України. Ф. 3863, оп. 1, спр. 11.

5. Спогади Миколи Балаша про Остапа Вишню / Центральний державний архів вищих органів влади України. Ф. 3863, оп. 1, спр. 1.

6. Вірний Б. Рецензія на тритомник Остапа Вишні // Життя й Революція: Місячник. Книжка VIII, серпень 1928. Бібліографія. Державне видавництво України. —С. 164—69.

7. Полторацький Ол. Що таке Остап Вишня // Радянська література: літ.-худож. та крит. журн.-місячник оргкомітету Спілки радянських письменників України. Другий рік видання. Державне видавництво «Література іМистецтво». – 1934. – № 4. – С. 157—79.

8. Хвильовий Микола. Твори: в п’ятьох томах / заг. ред. Григорія Костюка. Том IV. Остап Вишня в «світлі» «лівої» балабайки. Об'єднання Українських Письменників «Слово» і Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка. —Нью-Йорк—Балтімор—Торонто. – 1983. – С. 497—48. Цей памфлет вперше було опубліковано в журн. «Пролітфронт». Харків, 1930. Ч. 4, С. 254—09.

9. Гірняк Йосип. Спомини / упоряд. Богдана Бойчук. Нью-Йорк: Сучасність, 1982.

10. Гжицький Володимир. Ніч і день. Львів: Каменяр, 1989.

1919–1933

Павло Грунський

ДЕМОКРАТИЧНІ РЕФОРМИ ДЕНІКІНА

(Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)

2 листопада 1919 р.

Поділити землю між селянами – справа не маленька.

Треба все передбачити, зважити, обґрунтувати, придивитися до місцевих особливостей, ґрунту, вдачі населення і т. ін., і т. ін.

І земельні комітети, і земельні управи, і селянські з’їзди, інструктори, пояснення, циркуляри…

Департамент земельної реформи з комісіями, фахівцями.

Взагалі – велика справа.

Це у нас!

У Денікіна справа далеко простіша!

Приїжджає до села загін.

– Зібрать сход!

Зібрали.

– Хто хоче землі – вперед!

Дехто виходить. Більшість землі не хоче – не ворушиться!

Але… (отут-то виявляється знання селянської думки) командир загону наперед знає, хто землі хоче. Має такий список…

І все безземельні або малоземельні.

Викликає. Виходять.

Ділять…

Одному двадцять п’ять, другому п’ятдесят, а іншому й до ста буває. Буває іноді, що шомпол ламається, тоді беруть новий… Хто більше добивався, тому більше й дають.

Бідніший – менше.

Усе як слід!

Це – земельна реформа.

* * *

А свобода…

Чи є де-небудь ще така, наприклад, свобода совісті, як у Шульгіна?

Нігде не найдете!

Запевняю вас, що нігде в світі не дозволять розпустити так «свободно» свою совість, як розпустив її Шульгін.

Чи ви гадаєте, що де-небудь є така «свобода» слова, як у «Киевлянина» або «Київської Дуньки»?

А свобода «зібрань» яка!

Ви тільки почитайте, як «збирають» з київського населення «самообложеніє» на користь добрармії.

«Зібрання» поголовні!

Ні, таки що не кажіть, а видно людей з державним досвідом…

Павло Грунський

ДОПЕКЛО

11 листопада 1919 р.

«На Дону повстав самостійницький рух»

(Із газет)

Добудувалися!

– До того добудувалися, що, навіть Дон, цей «осередок тоєї Руськой государственности», – завадило!

– Завадило так, що вже вибльовує і «ідею», і тих, хто приніс з собою цю «ідею».

– Дончаки, нарешті, зрозуміли, якого «блага» принесли народові Денікін з кумпанією.

Захиталася найміцніша підпора поліцейської Росії.

– Єдиної, неділимої!

– Захиталася, щоби упавши, задавити всю царську наволоч.

– Не витримала, навіть, Донщина, зачарована ласкою бувшого Миколи II.

– Зрозуміла, яку гадюку пригріла в себе за пазухою.

– Побачила, що ця гадюка, почувши в собі більше сили, засичала на неї ж таки.

– На того, хто пригрів її.

– Треба було бути сліпцем, щоб не бачити намірів золотопогонної зграї.

– І Дон був сліпцем!

– Тепер він «прозрів»! «Прозрів» і виправить свою величезну помилку перед усіма націями бувшої Російської Держави.

– Куди ж тепер, Ваше превосходительство?

– Де ж тепер улаштуєте осередок «Руськой государственности»?

– З Кубані вигнали, з Дону гонять, на Кавказі б’ють!

– Колчака заперли аж на Амур.

– Москва?

– Але до неї щось «переходи» збільшуються! Краще, мабуть.

– «Не тратьте, куме, сили».

Павло Грунський

Маленький фельєтон

ШОВІНИЗМ

(За що мене били, б’ють і нахваляються бити)

1 січня 1920 р.

Оповідають таке.

Колись у Франції один француз, Шовеном його звали, якимось надзвичайно патріотичним вчинком довів про свою велику любов до рідного краю, до вітчизни. Після його такого вчинку у Франції кожен випадок доказу любови до Батьківщини, з боку чи то поодинокого громадянина, чи то цілої групи громадян, – називали шовінизмом. А люде, що цієї назви заслуговували, шовінисти тобто, з погородою її носили.

І всі їх любили!

І всі їх поважали!

* * *

Почув я про це слово давненько вже.

Було це так.

У школі, де я вчився, влаштували вечірку. Дозволялося деклямувати й «малоросійскія проізведенія». Одним із виконавців цих «малоросійских» віршів, байок і т. и. був і я. Підлітком ще тоді був я. Деклямував, пам’ятаю, я тоді байку Глібова «Музики». І от коли я на репетиції вийшов і тарарахнув:

– «Музики»! Українська байка Глібова!

Начальство підійшло до мене, пильно подивилося, всьміхнулося, покрутило головою і сказало:

– Іш, какой шовінист!

На вечірці я вже деклямував так:

– «Музики»! Перевод басні Крилова «Квартет», на малоросійський язик.

І довго я потім думав, що-ж воно ото за – шовінизм?!

І чому я шовінист?!

Так і не взнав я тоді:

– Чи вилаяло мене начальство?

– Чи поглузувало з мене?

Бо більше про це нічого воно мені не говорило.

* * *

А от тепер я вже знаю що то – шовінизм!

Добре він мені взнаки дався!

Де тілько я не чув про цей самий шовінизм, і як казали?! Яким тоном?! З якими рухами?!

Як скаже хто це слово, так за щоки й хапаєшся, й одскакуєш кроків на 10, так і почувається, що або сірчаним квасом в очі плисне, або з самопалу трахне!

А, блаженної памяти, Шовен саме за це пошану мав.

Отже – це тобі не Франція!!

* * *

Згадав я про це тепер, прочувши про інтерв’ю з вічно старими й вічно новими опікунами України нашої – Раковським, Мануільським, Затонським… Знову вони про той самий шовінизм:

– Ми, – мовляв, – Україну, як самостійну одиницю визнаємо, але шовінизм ми будемо нищити, а шовінистів, не виключаючи й комуністів, – вішатимемо!..

Думай, значить, як хочеш!

Українцем бути можеш, а любити Україну – зась!

Повісять!

І дідько його знає, чому воно так?

Як я, наприклад кажу: «Майо паштєніє-с», – люблю шті, кислу капусту, Пушкина, лаптушкі, в «избе» бруд, телята й воші і як співаю «Ванька Таньку полюбил» і за це все йду й грабую, вбиваю, вішаю, стріляю, тисну за горло, щоб і другий це саме співав, те ж саме кохав, – так це не шовінизм!?

А як кажу «добридень», люблю борщ, Шевченка, білу хатину, співаю «Місяченьку бліднолиций» і нікого за це не вбиваю, а лише прошу: «Ідіть, мовляв, ви до своєї