Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

І клянуть мене за це, і б’ють може за це, і вішають за це!

Про мене ж!

Носи ти лапті хоч на голові ті свої, не тільки їж, а навіть умивайся отими своїми штями, – у мене й за вухом не засвербить. Дідько тебе бери! Все одно кацапом здохнеш! І не піду я до тебе! Бо потрібен ти мені як п’яте колесо до воза!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А я шовінист.

Хай вішають!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Павло Грунський

СОН

(Ну, звичайно, в Різдвяну ніч)

7 січня 1920 р.

Приверзлося!

Усі кутки хрестив, подушку. Сам хрестився. Приверзлося!

І так кожне Різдво! Чого тільки не снилось!? Були янголи, коники, ялинки, цукерки.

– Були книжки, вчителі в мундірах, еполєтах, окулярах.

– Були врядники, справники, пристава, губернатори.

– Усього було!

Раз навіть автономисти-поступовці у 1917 році приснились. Чхав, розумієте, тижнів з чотири! Такий нежить ухопив! Смалений кошачий хвіст і той не брав.

– Але такого, як цю ніч, єй-же Богу, не було.

– І де воно в дідька взялося?!

– Та ріжноманітне яке?!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

– Розумієте, стою ніби-то я за Кам’янцем на Борщівській соші.

Коли це як засмердить! «Бореєм» подуло! Дивно, думаю собі, і «шлях не новий», а Бореєм смердить.

Щось, гадаю, буде! Коли так!

Озирнувся! Аж, ось з міста виходять усі значить представники, усіх значить, офіцій, на чолі, значить з головним. Трохи оддаль Генеральний писарь Варивон, з пером за вухом у віц-мундірі і в білих штанах з золотими лямпасами.

– Що, собі думаю, це все значить?

– Зирк уперед! А з-за кордону суне Українська Держава, Ввесь Український, можна сказати, народ. Чоловіка з тридцять, попереду кабінет. Народ усе діловий, мудрий. Усі в брилях-котьолках, в полосатих штанях, в сурдутах. А позаду, евакуйовані «додому» урядовці. Усі такі оздобні, добре одягнені, і ніхто тифом не хворів.

Коли це «наші», представники значить, як вжарять: – «Слава Вкраїнському Народові!» Я – ходу!

А Борей тиче мені квача й мазницю.

– Маж!

– Кого, – кажу, – дядінька?!

– Мене маж! Нас маж! Усіх маж!

– На віщо, – кажу, – дядінька?!

– Щоб дуже!

– Та ви всі, – кажу, – й так, Слава тобі, Господи…

– Маж! – та тупне.

– Видихаємось!

Ну, думаю, вимажу. Хай ще посмердять… Мазнув Борея. Мазнув писаря.

Регочуться. Раді!..

Аж ось писар як не підскоче до мене, та як не крикне:

– Кричи!

– Що?! – кажу.

– «Славу» кричи!

– Кому?! – кажу.

– Народові! Державі!

– Народові, – кажу, – можна!

І державі можна!

Обернувся до Винниці та як гаркну:

– Слава Народові!!!

І… прокинувся…

* * *

Не спав довго.

Нарешті, задрімав. Коли знову!!

Ніби відчиняються в грубці дверчата, і вилазить звідтам здоровенний чортяка, синій-синій як печінка, підходить до мене, бере мене за карк, підійма, і ми кудись ніби летимо.

– Пане, – кажу, – куди це ви мене?!

– До лона, – каже, – матері твоєї.

Давно вже, каже, ти її не бачив. Скільки ти, каже, утисків приймив, скільки горя!

– Так чого-ж ви, – кажу, – пане, за карк? Ви краще, – кажу, – пане, перепустку виклопочіть! Я й сам, – кажу, – такий ніби до мами вже хочу!..

– Мовчи, – каже. – Лети!

– Лечу, – кажу, – лечу! Тілько ж не давіть так!

Летимо…

А за нами ніби хури зі збіжжом, цукром. Аж свистять! От, думаю, мамі на святки. Як раз, думаю, добре.

Летимо…

Аж зирк у бік! Майже поруч з нами смалить Фуксом до неба владика. У Фукса «вслєдствіе переутомленія» виріс здоровенний хвостяка.

І він вертить ним «без всяких демократических разсужденій». Владика його кропить і приказує:

– Ну, вивозь, вивозь, раб Божий Шмах? Один ти «вѣрующий» в мене залишився…

Наблизились. Чую, ніби голос.

– Покайся, Грунський, співробітником «Шляху» будеш…

– Е, – кажу, – отче, «як по шляхах літати, та збирати, краще робить»…

Прокинувся…

Почав хреститися…

* * *

Далі вже щось заплуталось.

Комусь кричав: «Борітеся – поборете».

З якимось пролетарієм єднався.

І ніби в того пролетарія кров з брови текла…

Потім ніби якийсь високий, кремезний, чорнявий пролетарій підходив до мене – прохав дозволу проповіді говорити…

Був ніби у Винниці… Там клянуть Кам’янець і далі на захід…

Хотів ніби з кимсь федеруватися, та ніхто не хоче.

Так я плюнув, та заснував українсько-польське видавництво, щоб довести всій «поступовій інтелігенції», що я є на світі і що Україна не на Філіпинських островах, а поруч з Польщою.

Потім ніби набрався, як самостійник, і реготався, як ен-ер.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

– Отаке верзлося!

– Хай йому!

Павло Грунський

«ЗАПОРОЖЕЦЬ ЗА ДУНАЄМ»

21 січня 1920 р.

Театр Садовського.

Отак проходиш по місту і тобі кожні, принаймні, три дні кидається у вічі афіша:

– «Запорожець за Дунаєм». Так ото, значить, любить М. К. цю оперу.

Думаю собі.

– Дай піду!

Бачив я цього «Запорожця» разів мабуть з 30, як не більше.

– Може, – думаю, – побачу щось нового.

Нового я не побачив, звичайно, нічого, а просидів вечір з задоволенням.

Сам М. К. Садовський був в доброму гуморі і К а р а с я, можна сказати, не грав, а «чеканив».

А н д р і й – п. Овдієнко і О к с а н а – п. Литвиненко-Вольгемут дуетом мене, наприклад, прямо захопили.

До того чудово вони його співали.

І якби в О д а р к и, – п. Малиш-Федорець, – не боліли зуби, все було б більше, ніж чудово.

А то, розумієте, як співає Одарка пісню «Ой, послала мене мати до криниченьки», так у тому самому місці, де ото приспівує вона «Ой, мамо, мамо, мамо» нотка височенька, і п. Малиш-Федорець як бере цю височеньку нотку, так ніби сидить у зубного лікаря на кріслі і він їй обценьками вп’явся у самого болючого зуба. До того повним страшної роспуки і жагучого болю виходить в неї оте саме «Ой».

А взагалі добре. Єй-Богу добре.

Павло