Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » П'ять четвертинок апельсина 📚 - Українською

Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"

539
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "П'ять четвертинок апельсина" автора Джоан Харріс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 86
Перейти на сторінку:
яким мене так багато пов’язувало. Він погладшав, риси обличчя стали безформним тістом, ніс почервонів, щоки вкрилися сіточкою порепаних судин, наче тріщинками, а усмішка була непевною. Замість тих почуттів, що я колись мала до нього – аякже, обожнювання героїчного старшого брата, який, як мені тоді здавалося, міг зробити будь-що: залізти на найвище дерево, обдурити диких бджіл і вкрасти їхній мед, перепливти Луару в найширшому місці, – була тільки ностальгія, перемішана з презирством. Та й, зрештою, усе це було так давно. Цей товстий чоловік здавався мені чужим.

Спочатку вони поводилися розумно. Ні про що не питали. Вони непокоїлися, що я живу тут сама, дарували подарунки, наприклад кухонний комбайн – їх шокувало, що у мене його не було, – а ще зимове пальто та радіоприймач, також пропонували звозити мене кудись… Одного разу навіть запросили до свого ресторану – величезного закладу зі столами зі штучного мармуру й картатими скатертинами, неоновими знаками та висушеними морськими зірками й пластиковими крабами, загорнутими в розвішену на стіні рибальську сітку. Я досить стримано відгукнулася про інтер’єр.

«Ну, тітонько, це те, що називають кітч, – люб’язно пояснила Лора, поплескуючи мене по руці. – Не думаю, що ви цікавитесь такими речами, але повірте мені – у Парижі це останній писк моди». Вона вишкірилася до мене. У неї дуже білі, дуже великі зуби та волосся кольору стиглої паприки. Вони з Янніком часто торкалися одне одного і цілувалися на людях. Мушу визнати, мене це помітно бентежило. А їжа була… мабуть, сучасна. Я в такому погано розуміюся. Спочатку подали щось на кшталт салату з такою-сякою заправкою – купа нарізаних квіточками овочів. Десь у ньому мав бути цикорій, але здебільшого він складався з салатного листя, редиски та моркви. Потім подали шматочок хека (мушу визнати, доволі непоганий, але занадто маленький) у соусі з білого вина та цибулі-шалот, прикрашений листочком м’яти – не питайте мене навіщо. Після цього принесли окрайчик грушевого пирога, на який покрапали шоколадним соусом і притрусили цукровою пудрою з шоколадними кучериками. Крадькома зазирнувши до меню, я побачила такі пафосні пропозиції, як «…грильяж-асорті на апетитній подушці з тонкого тіста, полите густим чорним шоколадом, подається з пікантним абрикосовим кулі». Судячи з опису, це ніщо інше, як звичайне флорентійське печиво, яке, коли його принесли, виявилось розміром із п’ятифранкову монету. Але ж як про нього написали! Ніби сам Мойсей приніс його з гори Синай. А ціни які! У п’ять разів вищі, ніж найдорожчі страви з мого меню, і це без урахування вина. Звичайно, я ні за що не платила. Але почала думати, що, так чи інакше, у цієї несподіваної уваги має бути прихований цінник.

І я не помилилась.

Через два місяці мені зробили першу пропозицію. Тисяча франків, якщо я поділюся з ними рецептом паельї по-антильськи і дозволю внести цю страву в їхнє меню. «Паелья по-антильськи від тітоньки Фрамбуаз», як її назвали у статті Жуля Лемаршана в липневому номері журналу «Гостинність і кухня» 1992 року. Спочатку я вирішила, що це жарт. «Витончене поєднання щойно виловлених морепродуктів із зеленими бананами, шматочками ананаса, родзинками та рисом із шафраном…» Я розсміялася. Невже їм мало власних рецептів?

– Не смійтеся, тітонько, – грубувато перервав Яннік, дивлячись на мене блискучими чорними очима. – Тобто Лора і я, ми будемо вам дуже вдячні…

Він широко та щиро усміхнувся.

– Ну, не соромтеся, тітонько.

Та годі вже так мене називати!

Лора обвила мене оголеною прохолодною рукою: «Ми попіклуємося про те, щоб усі знали, що це – ваш рецепт».

Тут я і зм’якла. Взагалі-то я була не проти ділитися рецептами, зрештою, досить багато я вже розповіла мешканцям Ле-Лавеза. Я віддала б їм паелью по-антильськи задурно, як і будь-що інше, що упало б їм в око, але тільки за умови, що вони викинуть оту «тітоньку Фрамбуаз» із меню. Я дивом уникла смертельної небезпеки. І не хотіла привертати зайву увагу.

Вони дуже швидко, майже без суперечок погодилися на мої умови. Через три тижні рецепт «паельї по-антильськи від тітоньки Фрамбуаз» з’явився на шпальтах «Гостинності і кухні», а поряд притулилася пишномовна стаття Лори Дессанж. «Сподіваюся, що зможу поділитися з вами ще багатьма традиційними рецептами тітоньки Фрамбуаз, – обіцяла вона. – До того часу ви можете самі скуштувати ці страви в ресторані “Насолода у Дессанжів”, що на Розмариновій вулиці в Анже».

Я так розумію, вони не очікували, що я прочитаю цю статтю. Можливо, подумали, що я не те мала на увазі. Коли я поговорила з ними про це, вони винувато перепросили, ніби спіймані на гарячому діти. Страва виявилась надзвичайно успішною, і вони вже спланували виділити окремий розділ тітоньки Фрамбуаз у меню, з моїми «кускусом по-провансальськи», «бобами у горщику» та «фірмовими тітчиними млинцями».

– Бачите, тітонько, – тріумфально заявив Яннік, – штука в тому, що ми не вимагаємо від вас жодної роботи. Просто будьте собою. Будьте природною.

– А я могла б вести колонку в журналі, – додала Лора. – «Поради тітоньки Фрамбуаз» чи якось так. Звичайно, вам не треба буде нічого писати самій. Усе робитиму я.

І вона всміхнулася мені, ніби дитині, що чекає на заохочення.

Вони знову притаскали з собою Кассі, і він теж сяяв усмішкою, хоча й мав збентежений вигляд, ніби все це для нього надто важкий тягар.

– Але ж я казала, – я намагалася говорити жорстко, щоб голос не тремтів. – Я ж вас попередила. Мені все це непотрібно. Я не хочу мати до цього жодного стосунку.

Кассі кинув на мене очманілий погляд. «Але ж це така чудова можливість для мого сина, – заблагав він. – Тільки подумай, як йому допоможе публічність».

Яннік відкашлявся.

– Батько має на увазі, – поспіхом виправив він старого, – що ми всі могли б мати з цього зиск. Якщо швидко зреагувати, перед нами відкриються необмежені можливості. Ми вийшли б на ринок з варенням тітоньки Фрамбуаз, печивом тітоньки Фрамбуаз… Певна річ, тітонько, ви б отримували непоганий відсоток.

Я похитала головою.

– Ви не чуєте мене, – сказала я, підвищивши голос. – Я не хочу публічності. Я не хочу відсотків. Мені це нецікаво.

Яннік і Лора перезирнулись.

– А якщо ви думаєте про те, що й я, – відказала я різко, – що ви можете провернути це й без моєї згоди – врешті, вам потрібні лише ім’я та фотографія, – то слухайте сюди. Якщо

1 ... 6 7 8 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П'ять четвертинок апельсина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "П'ять четвертинок апельсина"