Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"

У мене збилося дихання, а серце калатало від люті та страху. Ніхто не перейде дорогу дочці Мірабель Дартижан. Вони розуміли, що я дійсно зроблю те, про що кажу. Я прочитала це в них на обличчях.

Та вони ще спробували щось там заперечити: «Тітонько…»

– І припиніть називати мене тітонькою!

– Я з нею поговорю, – Кассі важко підвівся зі стільця. Я помітила, що роки не помилували його, він весь подався всередину, ніби опале суфле. Навіть це невеличке зусилля змусило його тяжко хрипіти.

– Ходімо до саду.

Я сиділа на поваленому стовбурі біля покинутого колодязя, переповнюючись дивним відчуттям роздвоєння. Здавалося, старий добрий Кассі зараз зніме маску цього товстуна й постане переді мною такий, як раніше – напористий, азартний і дикий.

– Чому ти чиниш так, Буаз? – запитав він. – Це через мене?

Я повільно похитала головою.

– Тебе це аж ніяк не стосується, – відповіла я. – Як і Янніка.

Я сіпнулась у бік ферми.

– Ти ж помітив, що я привела до ладу старий будинок.

Він знизав плечима.

– Ніколи не міг збагнути, навіщо воно тобі, – визнав він. – Я б до нього і не доторкнувся. Мене сироти хапають від самої думки про те, що ти тут живеш.

Потім він подивився на мене дивним довгим поглядом, різкуватим, проникливим.

– Це дуже на тебе схоже, – усміхнувся він. – Ти завжди була її улюбленицею, Буаз. Ти зараз навіть схожа на неї.

Я смикнулася.

– Не заговорюй мені зуби! – сухо відказала я.

– Тепер ти ще й розмовляєш, як вона, – у його голосі звучала любов, провина, ненависть. – Буаз…

Я глипнула на нього.

– Хтось мусив зберегти пам’ять про неї, – сказала я. – І я знала, що це будеш не ти.

Він безпорадно простягнув руки.

– Але тут, у Ле-Лавезі…

– Ніхто не знає, хто я. Нікому й на думку не спадає провести паралель.

Я раптом усміхнулась.

– Знаєш, Кассі, для багатьох людей усі літні жінки більш-менш однакові на вигляд.

Він кивнув.

– І ти гадаєш, що «тітонька Фрамбуаз» тебе викриє.

– Впевнена, що так.

Настала тиша.

– Ти завжди була вправною брехухою, – чомусь згадав він. – Це ще одна річ, яку ти успадкувала від неї. Здатність приховувати. Я от, навпаки, цілком відвертий.

Кассі широко розкинув руки, щоб продемонструвати свою відкритість.

– Добре тобі, – байдуже промовила я. Навіть він у це повірив.

– Ти вправно готуєш, я це визнаю.

Він дивився повз моє плече на сад і дерева, що згинались під тягарем плодів.

– Їй би це сподобалось. Знати, що ти все це зберігаєш. Ти так на неї схожа… – повільно повторив брат. Без захоплення, просто констатуючи факт, частково з відразою, частково з подивом.

– Вона залишила мені свою книгу, – пояснила я. – Ту саму, з рецептами. Той альбом.

Кассі витріщив очі.

– Справді? Ту саму? Ну, ти точно була її улюбленицею.

– Не знаю, чому ти постійно це повторюєш, – роздратувалась я. – Навіть якщо в матері й була фаворитка, то це точно Ренетт, а не я. Ти ж пам’ятаєш…

– Вона сама мені говорила, – перебив він. – Казала, що з нас трьох тільки в тебе в голові є клепка і хоч якийсь характер. «Це хитрюще маленьке стерво більше схоже на мене, ніж ви разом, помножені на десять». Це її слова.

Схоже, так і було. У ньому бринів її голос, гострий і ясний, наче скло. Мабуть, вона тоді на нього сердилася, то був один з її нападів люті. Вона рідко нас била, але – Божечки! – попастися їй на язик…

Кассі скривився.

– Так вона це й сказала – холодно та сухо. І ще дивилась із цікавістю, ніби влаштувала мені якусь перевірку. Хотіла подивитися, що я зроблю.

– А що ти зробив?

Він знизав плечима.

– Розплакався, ясна річ. Мені ж було всього дев’ять.

«Звісно, так і було», – подумала я. Він завжди так поводився. Під шкіркою дикунства ховалась надмірна чутливість. Він, бувало, тікав з дому, ночував у лісі чи в будиночку на дереві, знаючи, що мати не відшмагає його. Потай вона навіть заохочувала його неслухняність, бо та скидалася на непокору, силу. Я б на його місці плюнула їй у вічі.

– Скажи-но, Кассі, – раптом дещо спало мені на думку, і від збудження перехопило подих. – Чи мати колись… Ти пам’ятаєш, щоб вона говорила італійською? Або португальською? Якоюсь іноземною мовою…

Кассі здивовано похитав головою.

– Ти впевнений? У її альбомі… – і я розповіла йому про сторінки, списані незнайомим письмом, яке мені так і не вдалося розшифрувати.

– Дай подивитися.

Ми разом погортали альбом. Кассі торкався жорстких жовтих аркушів з вимушеною цікавістю. Я помітила, що він навмисне не торкається написаного, хоча погладжує пальцями інші речі – фотографії, висушені квіти, крильця метеликів, клаптики тканини, приклеєні до паперу.

– Божечки, – стиха пробурмотів він. – Я й не знав, що вона таке витворила, – він поглянув на мене. – А ти ще кажеш, що не була її улюбленицею.

Рецепти одразу зацікавили його більше за все інше. Пальці, що гортали альбом, ніби повернули собі колишню спритність.

– Тарт зі сливами і мигдалем, – шепотів він. – Сирний клафуті з вишнями. Я їх пам’ятаю!

Раптом, захопившись, він ніби помолодшав, став колишнім Кассі.

– Тут усе, – промовив він. – Усе.

Я тицьнула в один із написаних не по-нашому абзаців.

Кассі розглядав його якийсь час, а потім розреготався.

– Це не італійська, – пояснив він мені. – Невже ти не пам’ятаєш?

Йому все це видавалося дуже кумедним і веселим. У нього навіть вуха затрусилися, схожі на голубінки.

– Це ж мова, яку вигадав батько. Він ще називав її «біліні-енверліні». Хіба не пам’ятаєш? Він же повсякчас так балакав…

Я спробувала пригадати. Мені було сім років, коли він помер. «Має ж бодай щось зберегтися в пам’яті», – сказала я собі. Але збереглося надто мало. Усе поглинула темна жадібна прірва. Я пригадую батька, але уривками. Запах молі й тютюну від його