Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"

масивного пальта. Він один любив топінамбур, тож ми всі змушені були його їсти хоча б раз на тиждень. Одного разу я загнала рибальський гачок між великим пальцем і долонею, а його руки тримали мене, поки голос наказував бути хороброю… Його обличчя я пам’ятаю за фотографіями, і всі вони сепією. А в закапелку пам’яті міститься щось далеке, те, що темрява з неохотою виплюнула. Батько щось белькоче нісенітною мовою та широко всміхається, Кассі сміється, я теж сміюся, хоч і не розумію жарту, а мати єдиний раз десь далеко, їй нас не чути, можливо, у неї напад мігрені, наше несподіване свято…

– Я щось пам’ятаю, – нарешті промовила я.

Кассі терпляче пояснив. Мова переставлених складів, слів задом наперед, безглуздих префіксів і суфіксів. Ini tnawini inoti plainexini. Я хочу пояснити. Minini toni nierus niohwni inoti. Я не знаю, кому.

Дивно, але Кассі, здавалося, було байдуже до таємних записів матері. Він впився поглядом у рецепти. Усе інше було для нього мертвим. А от рецепти він міг зрозуміти, помацати, скуштувати. Я відчувала, як незручно йому було стояти надто близько до мене, наче моя схожість із матір’ю могла заразити і його.

– Якби мій син побачив усі ці рецепти… – стиха мовив він.

– Не кажи йому, – різко відповіла я. Я вже почала розуміти, що Яннік за людина. Що менше він знатимете про нас, то краще.

Кассі знизав плечима.

– Звісно, не скажу.

І я повірила йому. Це означало, що я не так схожа на матір, як йому здавалось. Господи Боже, я довірилась йому, і на якусь мить мені здалося, що він дотримає обіцянки. Яннік і Лора тримались на відстані, тітонька Фрамбуаз зникла з горизонту, а літо перетекло в осінь, тягнучи за собою шлейф опалого листя.

6

Яннік каже, що бачив сьогодні Стару Маму. Він прибіг з річки, здичавілий від збудження і балаканини. З поспіху він забув на березі рибу, і я визвірилася на нього за згаяний час. Він дивився на мене очима, сповненими сумної безпорадності, я думала, щось скаже, але він промовчав. Гадаю, йому було соромно. Я відчуваю тягар і мороз усередині. Хочу щось сказати, але не знаю, що саме. Усі кажуть, що побачити Стару Маму – погана прикмета, але з мене вже досить. Можливо, саме тому я є тією, ким є.

Я чимало часу просиділа над материним альбомом. Частково через страх. Мабуть, страх того, що я можу з нього дізнатися. Чи, можливо, того, що він змусить мене пригадати. Та й оповідь була хитросплетена, а перебіг подій навмисне майстерно заплутаний, ніби каверзний картярський фокус. Я майже забула той день, про який вона писала, дарма що пізніше він мені снився. Її почерк, хоч і розбірливий, був надзвичайно дрібний, і в мене починала страшенно боліти голова, якщо я читала занадто довго. У цьому я теж на неї схожа. Я досить добре пам’ятаю її мігрені, дуже часто їм передувало те, що Кассі називав «заскоками». Він казав, що вони погіршилися після мого народження. З усіх нас він єдиний пам’ятав її до того.

Під рецептом сидрового глінтвейну вона занотувала таке:

Я пам’ятаю, як це. Бути на виду. Бути цільною. Так було деякий час, допоки не народився К. Зараз намагаюся пригадати, як це – бути такою молодою. Якби ж ми тільки трималися якнайдалі, кажу я собі. Не поверталися б у Ле-Лавез. Я. намагається допомагати. Але ніякого кохання тут уже немає. Тепер він мене боїться, боїться того, що я можу заподіяти. Йому. Дітям. Як би там не думали собі люди, але в стражданні немає нічого позитивного. Врешті-решт воно вижирає все. Я. залишається зі мною заради дітей. Я мала б бути вдячною. Він міг піти, і ніхто б ніколи не подумав про нього погано. Так чи інакше, але він тут народився.

Не така вона була людина, щоб скаржитися, тож терпіла біль якомога довше. Потім нарешті зачинялася в затемненій кімнаті перепочити, а ми мовчки товпилися ззовні, як сторожкі кошенята. Щопівроку вона страждала від справді серйозних нападів, які знесилювали її на декілька днів. Пам’ятаю, колись – я тоді була ще дуже мала – вона повалилася просто по дорозі від колодязя, розтягнувшись на відрі, вода з якого залила суху доріжку перед нею. Її солом’яний капелюх злетів, оголивши роззявлений рот і витріщені баньки. Я була сама в городі, збирала трави. Перше, що спало мені на думку, – вона померла. Її мовчання, чорне провалля рота на тлі туго натягнутої шкіри, застиглі зіниці. Я дуже повільно поставила кошик і підійшла до неї.

Доріжка дивним чином викривлялася під ногами, ніби я дивилась на неї крізь чужі окуляри, і я трохи шпорталась. Мати лежала на боці. Одна нога в неї відкинулась убік, темна спідниця дещо задралася й оголила черевик і панчоху. Її рот був широко роззявлений.

Я почувалася дуже спокійною.

Вона померла, сказала я собі. Почуття, яке нахлинуло на мене при цій думці, було таким сильним, що на якусь мить я навіть не могла його визначити. Яскравою кометою воно полоскотало під пахвами і перевернулось у шлункові, наче млинець на сковорідці. Жах, горе, збентеженість… Я шукала в собі ці почуття, але й сліду їх не знаходила. Натомість були спалахи отруйних феєрверків, що наповнили моє серце легкістю. Я витріщалася на тіло матері й відчувала полегшення, надію та примітивну, потворну радість.

Ця солодкість…

Я відчуваю тягар і мороз усередині.

Та знаю, знаю. Годі й сподіватися, що ви зрозумієте мої почуття. Мені самій вони здаються гротескними, коли знову пригадую той випадок і думаю, чи це не черговий фальшивий спогад… Певна річ, то, мабуть, був шок. Люди в стані шоку переживають дивні речі. Навіть діти. Особливо діти, та ще й такі обмежені дикуни, якими були ми. Замкнені у своєму божевільному світі між Спостережним Пунктом і річкою, де Стоячі Каменюки пильнували за нашими таємними ритуалами… Але радість я однаково відчувала.

Я стояла біля неї. Застиглі очі, не мигаючи, дивилися на мене. Я розмірковувала, чи повинна їх прикрити. Щось мене турбувало в цьому риб’ячому погляді круглих очей, що нагадував Стару Маму того дня, коли я нарешті її впіймала. На материних губах виблискувала нитка слини. Я підійшла ближче…

Вона рвучко простягнула руку й схопила мене просто за литку. Не мертва, ні, вона лише чекала, а в очах з’явився блиск підступного розуму. Вона з болем ворушила язиком,