Читати книгу - "Гра янгола"

– А він живий, дон Сопонсіо?

– Згідно з архівом і датою, коли він перестав платити внески до колегії, Сопонсіо Валера-і-Меначо упокоївся в Господі тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого року. Memento mori[30]. Себастьян – його син.

– Він працює?

– Так, і дуже активно. Вам, звичайно, потрібна його адреса?

– Якщо це не завдасть вам надто багато клопоту.

Чоловічок написав адресу на клаптику паперу й подав мені.

– Проспект Діагональ, чотириста сорок два. Це на відстані кинутого каменя звідси, але вже друга година, а в цей час адвокати вищої категорії обідають із багатими вдовами, які одержали спадок, або з фабрикантами тканин і вибухових речовин. На вашому місці я зачекав би до четвертої години.

Я поклав адресу до кишені піджака.

– Так я й зроблю. Дуже дякую за допомогу.

– Це наша робота. Бажаю успіху.

Мені треба було якось убити дві години, які залишалися до візиту до адвоката Валера, тож я сів на трамвай, який спускався до Віа-Лаєтана, і вийшов навпроти вулиці Кондаль. Книгарня «Семпере та син» була звідти за крок, і я знав із досвіду, що старий книгар, усупереч незламній практиці місцевої торгівлі, не зачиняв свою крамничку на обід. Я знайшов його там, де й завжди, – за прилавком. Він перекладав книжки й обслуговував досить численну групу покупців, які ходили між столами та полицями в пошуках якогось скарбу. Побачивши мене, він усміхнувся й підійшов привітатися. Він був худіший і блідіший, аніж тоді, коли ми зустрічалися минулого разу. Мабуть, він помітив тривогу в моєму погляді, бо стенув плечима й зробив такий рух, ніби не надавав своєму вигляду ніякого значення.

– Одним дається більше, другим – менше. Ти тепер он який здоровань, а я став схожий на ганчірку, як бачиш, – сказав він.

– У вас зі здоров’ям усе гаразд?

– Я здоровий, як бик. Це все клята грудна жаба. Нічого серйозного. Що тебе привело сюди, Давиде?

– Хотів запросити вас пообідати.

– Я тобі дуже вдячний, але не можу відійти від стерна. Мій син поїхав у Саріа, щоб оцінити колекцію, а не годиться зачиняти крамницю, коли клієнти стоять під дверима.

– Тільки не кажіть мені, що у вас сутужно з грішми.

– Це книгарня, Давиде, а не нотаріальна контора. Тут надто рідко платять готівкою.

– Якщо вам потрібна допомога…

Семпере зупинив мене, піднявши руку вгору.

– Якщо ти хочеш мені допомогти, купи якусь книжку.

– Ви добре знаєте, що борг, який я маю перед вами, не сплачується грішми.

– Тож і не пропонуй мені гроші. Не турбуйся за нас, Давиде, бо якщо мені коли-небудь і доведеться покинути це місце, то я покину його лише в ящику, збитому із соснових дощок. Але якщо хочеш, то можеш розділити зі мною поживний сніданок – хліб із родзинками та свіжий сир із Бурґоса. З такими харчами та з «Графом Монте-Крісто» можна прожити й сотню років.

19

Семпере ледве доторкнувся до їжі. Він стомлено всміхався й вдавав інтерес до моїх слів, але я бачив, що іноді йому було навіть важко вдихнути повітря.

– Розкажи мені, Давиде, над чим ти зараз працюєш?

– Про це дуже важко розповісти. Пишу книжку, яку мені замовили.

– Роман?

– Не зовсім. Не знаю навіть, як назвати цей жанр.

– Головне, що ти працюєш. Я завжди казав, що неробство ослаблює дух. Треба, щоб мозок був завжди чимось зайнятий. А якщо не мозок, то принаймні руки.

– Але іноді люди працюють понад свою норму, сеньйоре Семпере. Чи вам не слід було б відпочити? Скільки років стоїте ви тут, на своєму посту, без відпочинку?

Семпере озирнувся навколо себе.

– Цей пост – моє життя, Давиде. Як я можу його покинути? Куди я можу звідси піти? Сидіти під сонцем на лаві в парку, годувати голубів і нарікати на ревматизм? Я там помер би через десять хвилин. Моє місце тут. І мій син іще не готовий прийняти від мене віжки, хоч і вважає, що готовий.

– Але він уміє добре працювати. І він дуже гарна людина.

– Занадто гарна людина, між нами кажучи. Іноді я дивлюся на нього й думаю, що з ним станеться, коли я відійду. Як він даватиме раду всьому…

– Усі батьки мають такі побоювання, сеньйоре Семпере.

– І ваш також? Пробачте, я не хотів…

– Вам нема чого просити пробачення. Мій батько мав надто багато власних проблем, аби перейматися ще й моїми. Ваш син має набагато більше переваг, аніж ви гадаєте, я переконаний.

Семпере подивився на мене із сумнівом у погляді.

– Знаєте, чого, на мою думку, йому бракує?

– Лукавства?

– Жінки.

– Йому неважко буде вибрати собі наречену з усіх тих горличок, які штовхаються біля вітрини, щоб помилуватися ним.

– Я говорю про жінку справжню, одну з тих, які роблять чоловіка таким, яким він повинен бути.

– Він іще молодий. Нехай порозважається кілька років.

– Якби ж хоч він розважався. Якби навколо мене в його віці крутилося стільки дівчат, я грішив би, як кардинал.

– Бог дає хліб тому, у кого немає зубів.

– Саме цього йому й бракує – зубів. І бажання кусатися.

Я помітив, що якась думка промайнула в голові книгаря. Він поглянув на мене з усмішкою.

– Ти міг би допомогти йому…

– Я?

– Ти чоловік світу, Давиде. І не дивися на мене такими очима. Я певен, що якби ти захотів, то знайшов би добру дівчину для мого сина. Вродливе обличчя він уже має. А всього іншого навчив би його ти.

Я не знав, що йому сказати.

– Хіба ти не сказав, що хочеш допомогти мені? – запитав книгар. – То й допоможи.

– Я говорив про гроші.

– А я говорю про мого сина, про майбутнє мого закладу. І всього мого життя.

Я зітхнув. Семпере взяв мою руку й стиснув її з усією тією силою, яка в нього ще збереглася.

– Пообіцяй, що ти не дозволиш мені піти з цього світу, не побачивши, як мій син знайде собі жінку з тих, біля яких не страшно й померти. І яка подарує мені онука.

– Якщо я правильно вас зрозумів, ви хочете, щоб я ходив із ним обідати в кав’ярню «Новедадес».

Семпере всміхнувся.

– Іноді мені здається, що ти мав би бути моїм сином, Давиде.

Я подивився на книгаря. Він здався мені слабкішим і старшим, аніж будь-коли, лише тінню від того дужого й авторитетного чоловіка, яким я його пам’ятав у роки свого дитинства між цими самими стінами, і мене опанувало відчуття, що скоро світ обвалиться під моїми ногами. Я