Читати книгу - "Гра янгола"

– Ти мені обіцяєш?

– Я вам обіцяю, – сказав я, прямуючи до виходу.

20

Контора адвоката Валера була в мансарді екстравагантного модерністського будинку, що мав чотириста сорок другий номер на проспекті Діагональ, за крок від перехрестя з бульваром Ґрасіа. Ця будівля з величезними вікнами та дахом із зелених мансард – за браком ліпшого порівняння – була схожа на хрест, що утворився з велетенських курантів і піратського корабля. У будь-якому іншому куточку світу ця бароково-візантійська споруда була б проголошена одним із семи чудес світу або диявольським витвором якогось божевільного митця, одержимого одним із духів потойбічного світу. У районах нової забудови Барселони, де подібні будівлі повиростали повсюдно, наче конюшина після дощу, хтось міг би хіба здивовано звести брови, побачивши її.

Я увійшов до вестибюля й побачив ліфт, схожий на слід від велетенського павука, який тче собори замість павутини. Портьє відчинив мені кабіну й замкнув мене в тій чудернацькій капсулі, яка стала підійматися центральним трактом спіралі сходів. Секретарка із суворим обличчям відчинила переді мною двері з різьбленого дуба й жестом показала, щоб я увійшов. Я назвав їй своє ім’я і сказав, що попередньо не домовлявся про зустріч, але прийшов сюди у зв’язку з перепродажем одного будинку у кварталі Рібера. Щось змінилося в незворушному виразі її обличчя.

– Будинку з вежею? – запитала секретарка.

Я кивнув головою. Секретарка провела мене до просторого приміщення й попросила, щоб я зачекав. Інтуїція підказала мені, що це не зала офіційного очікування.

– Будь ласка, зачекайте кілька хвилин, сеньйоре Мартін. Я повідомлю адвоката, що ви тут.

Наступні сорок п’ять хвилин я чекав у тій залі, оточений полицями, на яких стояли томи завбільшки з надгробні плити з написами на корінцях такого зразка: «1888–1889, Б. С. А. Ділянка перша. Документ другий», які ніби наказували, щоб їх прочитали. У залі було дуже велике вікно, яке нависало над проспектом Діагональ і з якого було видно все місто. Меблі пахли благородним деревом, старим і, схоже, вимоченим у грошах. Килими та глибокі шкіряні крісла створювали атмосферу британського клубу. Я спробував підняти одну з ламп, яких було багато в цьому кабінеті, і прикинув, що вона важила не менш як тридцять кілограмів. На великому олійному портреті, який висів над каміном, було зображене кругле й емоційне обличчя чоловіка, який не міг бути кимось іншим, крім як незабутнім Сопонсіо Валера-і-Меначо. Титан адвокатського ремесла красувався бурцями та вусами, схожими на гриву старого лева, а його очі, що метали вогонь і крицю й були позначені грізною серйозністю смертного вироку, тримали під своїм прицілом кожну полицю, від найдальшої до найближчої.

– Він не говорить, але якщо на хвильку відірвати погляд від картини, то, здається, може зробити це в будь-яку мить, – сказав голос за моєю спиною.

Я не чув, як він увійшов. Себастьян Валера ходив дуже тихо – здавалося, протягом усього свого життя він намагався ховатися в тіні свого батька й тепер, у п’ятдесят із лишком років, уже не міг позбутися звички бути непримітним. Його розумний і проникливий погляд поєднувався з тими вишуканими манерами, які притаманні лише принцесам королівської крові й справді дорогим адвокатам. Він подав мені руку, і я потиснув її.

– Пробачте, що примусив вас довго чекати, але я не розраховував на ваш візит, – промовив він і показав на крісло, запрошуючи мене сісти.

– Я до вас не в претензії. Навпаки, дуже вдячний за вашу люб’язну згоду прийняти мене.

Валера усміхнувся так, як може всміхатися лише той, хто знає ціну кожній хвилині часу.

– Моя секретарка сказала, що вас звати Давид Мартін. Давид Мартін, письменник?

Мабуть, я не зміг приховати вираз подиву на своєму обличчі.

– Я походжу з родини великих читачів, – пояснив він. – Чим я можу допомогти вам?

– Я хотів проконсультуватися з вами щодо перепродажу маєтності, розташованої…

– Будинку з вежею, – коректно урвав мене адвокат.

– Так.

– Ви його знаєте? – запитав він.

– Я в ньому живу.

Валера подивився на мене тривалим поглядом, не переставши всміхатися. Він випростався в кріслі, і поза його стала напруженою й непроникною.

– Ви його власник?

– Ні, я живу в тому будинку на правах наймача.

– І що ви хочете знати, сеньйоре Мартін?

– Я хотів би знати, якщо це можливо, за яких обставин будинок перейшов у власність Іспанського колоніального банку, і здобути якусь інформацію про давнього власника.

– Дон Дієґо Марласка, – промурмотів адвокат. – Чи можу я довідатися про природу вашого інтересу?

– Казуїстика. Нещодавно, наводячи в домі лад, я знайшов деякі статті, що їх, думаю, написав він.

Адвокат насупив брови.

– Статті.

– Книжку. Або, точніше кажучи, рукопис.

– Сеньйор Марласка був великим любителем літератури. Зокрема, він був автором численних трактатів із права, а також писав книжки на історичні та інші теми. Він був великим ерудитом. І великою людиною, хоча наприкінці його життя деякі особи намагалися зіпсувати йому репутацію.

Адвокат помітив вираз подиву на моєму обличчі.

– Я бачу, ви не знайомі з обставинами смерті сеньйора Марласки.

– Боюся, що ні.

Валера зітхнув, ніби вагаючись, говорити йому далі чи ні.

– А ви не станете писати ані про це, ані про Ірен Сабіно?

– Ні.

– Я можу покластися на ваше слово?

Я кивнув головою.

Валера стенув плечима.

– Проте навряд чи я зможу розповісти вам більше, аніж про це говорили в той час, – сказав він, більше звертаючись до самого себе, аніж до мене.

Адвокат подивився коротким поглядом на портрет батька, а тоді перевів його на мене.

– Дієґо Марласка був компаньйоном і найкращим другом мого батька. Вони вдвох заснували цю контору. Сеньйор Марласка був блискучим чоловіком. На жаль, він був також чоловіком із дуже складним характером і западав у тривалі періоди меланхолії. Дійшло до того, що мій батько й сеньйор Марласка вирішили порвати стосунки. Сеньйор Марласка закинув адвокатську практику, щоб віддатися своєму головному покликанню – літературі. Кажуть, ніби всі адвокати таємно прагнуть відмовитися від своєї професії й стати письменниками…

– …поки не порівняють заробітки.

– Річ у тому, що дон Дієґо заприятелював з актрисою, яка мала певну популярність у ті часи, Ірен Сабіно, для якої він хотів написати драматичну комедію. Не більше. Сеньйор Марласка був кабальєро й ніколи не зраджував свою дружину, але ж ви знаєте людей. Почалися пліткування. Чутки й ревнощі. Пішла поголоска, ніби дон Дієґо має позашлюбний роман