Читати книгу - "Гра янгола"

– Якого саме?

– Сеньйор Марласка втопився. Справжня трагедія.

Валера опустив очі й глибоко зітхнув.

– А чутки?

– Лихі язики пліткували, ніби сеньйор Марласка заподіяв собі смерть через невдале кохання до Ірен Сабіно.

– І це правда?

Валера зняв окуляри й потер собі очі.

– Якщо хочете, щоб я вам сказав правду, то я не знаю. Не знаю й не хочу знати. Минуле нехай залишиться в минулому.

– А що сталося з Ірен Сабіно?

Валера знову начепив окуляри.

– Мені здалося, ваш інтерес вичерпується сеньйором Марласкою та обставинами перепродажу.

– Це проста цікавість. Серед особистих речей сеньйора Марласки я знайшов численні фотографії Ірен Сабіно, а також її листи, адресовані сеньйорові Марласці…

– Чого ви хочете домогтися, розкопуючи все це? – ущипливо запитав Валера. – Грошей?

– Ні.

– У такому разі я вас вітаю, бо ніхто їх вам не дасть. Усім байдуже до тієї історії. Ви мене зрозуміли?

– Чудово зрозумів, сеньйоре Валера. Я не мав наміру ані надокучати вам, ані вдаватися до якихось інсинуацій поза тим, що мене цікавить. Мені дуже прикро, якщо я образив вас своїми розпитуваннями.

Адвокат усміхнувся й тихо зітхнув, так, ніби хотів, щоб розмова на цьому й закінчилася.

– Це пусте. Пробачте й ви мені.

Скориставшись примирливим настроєм адвоката, я напустив на себе свій найлюб’язніший вираз.

– Можливо, донья Алісія Марласка, його вдова…

Валера засовав у кріслі, вочевидь, почуваючись незручно.

– Сеньйоре Мартін, я не хочу, щоб ви зрозуміли мене неправильно, але частина мого обов’язку як адвоката цієї родини полягає в нерозголошенні її інтимних таємниць. З очевидних причин. Минуло вже багато часу, але нікому не потрібно, щоб розкрилися старі рани, бо з цього нікому не буде користі.

– Я розумію.

Адвокат подивився на мене напруженим поглядом.

– То ви кажете, що знайшли книжку? – запитав він.

– Атож… Рукопис. Мабуть, він не має великого значення.

– Можливо, і ні. Про що йдеться в тій книжці?

– Проблеми теології, я сказав би.

Валера з виразом розуміння кивнув головою.

– Вас це не здивувало? – запитав я.

– Ні. Навпаки. Дон Дієґо був визнаним авторитетом в історії релігій, дуже вченим і дуже обізнаним чоловіком. У цій конторі його досі згадують із великою любов’ю. Скажіть, про які саме конкретні обставини та подробиці перепродажу вам би хотілося знати?

– Гадаю, ви й так дуже допомогли мені, сеньйоре Валера. Я не хотів би більше забирати ваш час.

Адвокат з очевидною полегкістю кивнув головою.

– Вас турбує будинок, я вгадав? – запитав він.

– Атож, це дуже дивне місце.

– Пригадую, я був там одного разу ще зовсім молодим, незадовго до того, як його купив дон Дієґо.

– Ви знаєте, чому він його купив?

– Він сказав, що був ним зачарований іще з дитинства й завжди мріяв про те, щоб у ньому жити. Дон Дієґо мав такі химери. Іноді він здавався дитиною, готовою все віддати за просту ілюзію.

Я не сказав нічого.

– А ви там добре почуваєтеся?

– Пречудово. А вам відомо щось про того власника, у якого купив дім сеньйор Марласка? Про такого собі Бернабе Масота?

– То був один із тих, що забагатіли в Америці. Він не прожив у тому домі й однієї години. Він купив його, коли повернувся з Куби, і будинок стояв порожній протягом років. Я не знаю чому. Він жив у домі, який побудував для себе в Ареніс-де-Мар. А будинок із вежею продав за два реали. Не хотів нічого знати про нього.

– А перед ним?

– Здається, у ньому жив один священнослужитель. Єзуїт. Я не зовсім певен. Справами дона Дієґо опікувався мій батько, і, коли той помер, він знищив усі архіви.

– А навіщо він це зробив?

– Через те, про що я вам уже розповідав. Щоб уникнути зайвих чуток і зберегти добру пам’ять про свого друга, я думаю. Річ у тім, що він мені ніколи нічого не розповідав про це. Мій батько не належав до тих людей, котрі пояснюють свої вчинки. У нього були свої міркування. Добрі міркування, я не сумніваюся. Дон Дієґо був його великим другом, а не лише компаньйоном, і вся та історія завдала великого смутку моєму батькові.

– А що сталося з єзуїтом?

– Якщо не помиляюся, то в нього були серйозні дисциплінарні проблеми з орденом. Він був другом Жасінто Вердаґера, і, думаю, його приплутали до деяких справ, які приписували тому чоловікові.

– Заклинання злих духів.

– Певно, то були пусті балачки.

– Як міг єзуїт, вигнаний з ордену, дозволити собі такий дім?

Валера знову стенув плечима, і я подумав, що він дійшов до своєї межі.

– Я хотів би допомогти вам більше, сеньйоре Мартін, але не знаю як. Повірте мені.

– Дуже дякую за те, що ви подарували мені стільки свого часу, сеньйоре Валера.

Адвокат кивнув головою й натиснув кнопку дзвінка, умонтовану в письмовий стіл. У дверях з’явилася секретарка, яка мене прийняла. Валера подав мені руку, і я потиснув її.

– Сеньйор Мартін іде. Проведіть його, Маргарито.

Секретарка кивнула головою й зробила те, що він просив. Перш ніж вийти з кабінету, я обернувся й подивився на адвоката, який стояв перед портретом батька. Я йшов за Маргаритою до самих дверей і, коли вона вже почала зачиняти їх за мною, подарував їй найневиннішу з моїх усмішок.

– Пробачте мені. Адвокат Валера назвав мені адресу сеньйори Марласки, але зараз, коли я про це подумав, у мене виникли сумніви, чи правильно я запам’ятав номер…

– Номер тринадцятий. Шосе Вальвідрера, номер тринадцять.

– А й справді.

– До побачення, – сказала Маргарита.

Перш ніж я встиг відповісти на її прощальні слова, двері зачинилися перед самим моїм носом із тією грізною врочистістю, з якою зачиняються двері святої гробниці.

21

Повернувшись додому, я вже дивився іншими очима на те, що було моїм домашнім вогнищем і моєю в’язницею протягом стількох років. Коли я увійшов у двері, то мав таке відчуття, ніби мене проковтнула паща з каміння й темряви. Піднявся сходами, ніби заглиблюючись у її нутрощі, і відчинив двері на головний поверх, щоб опинитися в довгому темному коридорі, який губився в сутінках і який уперше здався мені вестибюлем до підозріливого й отруєного розуму. У глибині, чітко окреслений у червонястому сяйві сутінок, я побачив силует Ізабелли, що йшла назустріч мені. Я зачинив двері й увімкнув світло в холі.

Ізабелла була в