Читати книгу - "Відлуння, Оксана Усенко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Бохлейн розгублено завмер. Мимоволі протер очі. Ірада? В печері? Сама? Як? Чому? Тим часом на комунікатор чоловіка надійшло застереження від Бастет, яка нервово потріпувала хвостом. Вона була вдвічі менша за пустельну потчу, проте завивання обох тварин, яке гулко лунало у печері та постійно змінювало тональність, свідчило, що грізний супротивник вважає Бастет майже рівнею.
Від цих звуків потченята прокинулися й притисли вушка, наполохано стежачи за мамою. А потім і Ірада розплющила очі. Здивовано підняла голову, подивилася на потч, перевела погляд на Бохлейна.
— Мені ввижається? — спитала дівчина ледь чутним голосом та розгублено потерла обличчя рукою.
— Ірадо!? Це справді ти? — Бохлейн теж був недалекий від думки, що йому ввижається, тому спробував обійти грізну потчу та переконатися в тому, що бачить. Пустельна потча миттю вишкірилася на чоловіка, змінила тональність завивання. Потченята від цього звуку підскочили й полишивши дівчину сховалися за виступ скелі. Ірада теж почала вставати, але її рухи були кволими, невпевненими. Спершись об стіну дівчина заточилася, вдарилася плечем об камінь, зойкнула й почала падати. Бохлейн кинувся вперед, пустельна потча теж. Чоловік сахнувся в бік, а Бастет навпаки стрибнула й опинилася між Бохлейном та господаркою печери. Між тваринами зав’язалася бійка, але чоловік не зважав на неї, бо ловив дівчину від падіння.
— Тримаю. Все-все, тихіше. Що сталося? Звідки ти тут? Як довго? — спитав чоловік спіймавши дівчину та поспіхом оглядаючи її. Це дійсно була Ірада.
В печері раптом запала тиша, а потім пролунало якесь інше, явно невдоволене завивання. Бохлейн озирнувся. Бастет стояли між ним там пустельною потчею, на морді якої проступало кілька великих подряпин. У Бастет на плечі були слід укусу.
— Ти справжній? Ти і потча? Відколи у тебе є потча? — дівчина здивовано торкнулася пальцями обличчя чоловіка. Посміхнулася. І в цей момент пустельна потча раптом замовкла. Уважно подивилася на Іраду, Бастет, чоловіка та… відступила. Відійшла в інший край печери. За нею, нишком, ховаючись за скелі, перебігли потченята й сховалися за спину мами так, що лише їх оченята поблискували. Бастет вирівняла спину і повільно сіла між ними та людьми, не спускаючи погляду з супротивниці.
— Не у мене, а у тебе. Тепер зрозуміло, до кого планувала летіти ця хвостата морда, — відповів Бохлейн повертаючись до дівчини. Бастет явно знало, що робила.
— То ти таки справжній…
— Не менш справжній, ніж ти. Щоправда, явно здоровіший, бо не використовував свій віман для пробивання дірок в планеті. Ти ж, наче, знаєш, що для цього є інша техніка? Звідки ти тут взагалі? — схвильовано роздивлявся дівчину чоловік. Вона була бліда, з пересохлими губами, величезними синцями під очима, вкрита подряпинами та явно виснажена. А ще не мала захисного браслета. Останнє чоловіка особливо засмутило.
— Але ти що робиш серед рятувальників Тріпури? Чому не прилетіли Амар з Махасеном? — розгублено питала Ірада роззираючись. Вона явно очікувала великий рятувальний загін. Це було логічно, Рані повинні були шукати і шукати ретельно. Й те, що Бохлейн не спостерігав навіть натяку на пошуки, відверто дивувало та непокоїло.
— От їх і спитаєш. Потім. Чому ти взагалі тут? Ще й сама?
— Не знаю… Не пам’ятаю…
— Прекрасно… Гаразд, потім розберемося. Для початку варто тебе звідси забрати, — Бохлейн акуратно підняв дівчину та поніс на вихід. За ними трохи кульгаючи пішла Бастет. Пустельна потча уважно спостерігала за ними, проте не намагалася перешкодити.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відлуння, Оксана Усенко», після закриття браузера.