Читати книгу - "Відлуння, Оксана Усенко"

Сергій

Сергій саме поставив чашку перед Стеллою, коли Ефіра підскочила до дамської сумочки, уважно її обнюхала, помацала лапою замок і вимогливо озирнулася до Стелли.

— Ти привезла їй грецьку котячу консерву? — хмикнув чоловік, намагаючись за гумором приховати розгубленість. Приїзд Стелли був, як сніг на голову. Мішок снігу. В липні. У спеку +40, коли ладен залізти у перший зустрічний фонтан, або охолодитись. Однозначне щастя, але трохи таки специфічне.

— Та ні… — відповіла дівчина й відкрила сумочку. Вдвох з Ефірою вони туди зацікавлено зазирнули. Кішка скривила кумедну мордочку (щось середнє між невдоволенням і обуренням), залізла в сумку передніми лапами й щось там почала старанно шукати. Потім витягла голову з сумки й вперлася у дівчину поглядом митника, що підозрює у валізі наявність героїну і натякає, що краще показати його добровільно.

— Хочеш провести інвентаризацію, раптом там сховалися несанкціоновані грецькі зайці? — посміхнулася Стелла.

— Мдя, одразу видно, що зайців зблизька ти не бачила і їх розмір уявляєш орієнтуючись на якогось декоративного кролика, — пирхнув Сергій. — В цю твою сумочку сховатися могла хіба що недогодована миша. 

— Займатися контрабандою мишей, тим паче недогодованих, я точно не планувала, — не втрималася від сміху Стела.

— Ой, та коли життя цікавили наші плани? — хмикнув чоловік та  посунув чашки, звільняючи на столі місце.

Зрозумівши натяк і те, що Ефіра просто так не заспокоїться, дівчина почала викладати на стіл все зі своєї дамської сумочки. Телефон, косметичка, гаманець, темні окуляри, ключі, блокнот, вологі серветки, жуйка… Проте Ефіру нічого з викладеного не зацікавило. Вона уважно слідкувала за кожним рухом дівчини, але кожного разу знову поверталася поглядом до сумки.

— Ну, власне це все. Більше нічого там немає… — знизала плечима дівчина й показово перевернувши потрусила сумочкою над купкою викладеного. І тут несподівано, з тихим «дзинь» із сумки випала  металева пластинка з червоними камінцями — їх з Ефірою знахідка.

— А ось і «миша», — мовив Сергій.

— Це ж треба… Я думала, що загубила її. Мабуть, завалилась за підкладку… — розгублено мовила Стелла. Тим часом Ефіра хутко схопила знахідку в зуби й зіскочивши на підлогу вискочила з кімнати.

— Агов, куди це ти його понесла? І навіщо? Воно ж не їстівне, — зацікавлено пішов за нею Сергій.

Кішка проскочила коридором та забігла у спальню, де панував невеликий розгардіяш. Заскочивши на стілець, а потім і на стіл, де було розкладено обладнання, Ефіра поклала принесене поряд з макетом приладу, над яким останнім часом безрезультатно бився Сергій. І тут на моніторі ноутбука, до якого був приєднаний цей набір деталек, раптом побігли цифри.  

— Не зрозумів… — округлив очі Сергій. Присів обережно на стілець, пробігся очима по інформації, яку фіксувала програма, перевів погляд на штукенцію принесену кішкою. — Та бути не може… А так? — Сергій поспіхом поміняв кілька дротів, пробігся по рядку коду, поглянув на зчитані показники. — Та щоб мене моторикша переїхав… Як воно це робить? — чоловік поспіхом почав перевіряти дані, звіряти цифри. Ефіра розвернулася та сплигнувши на підлогу всілася з виглядом цариці.

— Зрозуміло, чаювання переносимо сюди, — мовила Стелла, оцінивши ситуацію.

— Та тут одним чаєм не обійдемося. Це просто неймовірно! Ця штука, активувала той ланцюжок реакцій, який я намагався вибудувати всі ці місяці. Але як? Для цього вона має щось випромінювати, передавати сигнал… — Сергій спантеличено окинув поглядом непримітну пластину з кількома камінцями, підняв, покрутив в руках. — Навіть, якщо припустити, що це якась плата, жодна електроніка не могла вижити в солоній воді… Ну не під мушлями ж сховався тут елемент живлення і дивний випромінювач!

Сергій розгублено почухав скроню, потягнувся за телефоном, увімкнув камеру навів на пластину з камінцями. На екрані смартфона камінці час від часу зблискували, наче пульт телевізора, коли перемикаєш канали. — Та щоб мене грець вхопив… Що ж це за брухт такий?

— Схоже, корисний, — хмикнула дівчина. — Точно вартий приїзду. Навіть якщо я тут не дуже пасую до ситуації.

— Стелла, ти диво! Ти сонце, яке освітило все! — підскочив Сергій до дівчини, радісно обійняв, спробував закружляти з нею.

— Ну власне ту штукенцію знайшла Ефіра… — почала було дівчина, проте за мить вони втратили рівновагу та упали разом на ліжко й тут вже стало не до розмов.  Сергій раптом зрозумів наскільки скучив за цією дівчиною, за її запахом, губами, доторками до неї. А Стелла явно не заперечувала проти такого напрямку подій.

Поглянувши, як двоє людей спрагло прикипіли одне до одного, Ефіра встала та делікатно полишила спальню.

Ірада

Бохлейн доніс Іраду до виходу з печери, потім зупинився, вдягнув їй свій захисний браслет та вийшовши назовні поспішив до вімана.

— Радіаційна небезпека? Звідки? — здивовано спитала Ірада, почувши повідомлення браслета про активацію захисту.

— Гарне питання. Дуже.

— А що кажуть моніторингові центри?

— Як зв’яжуся з ними — спитаю, — відповів Бохлейн завантажуючи дівчину у віман та закриваючи двері за потчею, що заскочила слідом.