Читати книгу - "1984"

3 313
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "1984" автора Джордж Орвелл. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 69 70 71 ... 95
Перейти на сторінку:
належала жертві, а вся ганьба інквізитору, який її спалював. Згодом, у двадцятому сторіччі, з’явилися прихильники так званого тоталітаризму. Це були німецькі нацисти і російські комуністи. Росіяни переслідували неблагонадійність ще нещадніше, ніж це робила Інквізиція. І вони вважали, що помилки минулого чомусь їх навчили, принаймні вони знали, що не слід з людей робити мучеників. Перш ніж вони судили свої жертви на публічних судах, вони робили все можливе, щоб знищити їхню гідність. Вони виснажували їх тортурами та самотністю, аж поки ті перетворювалися на нікчемних, догідливих бідолах, які зізнавалися в усьому, що вкладали їм в уста, поливали себе брудом, звалювали провину один на одного, скиглили, благаючи пощади. А проте лише через кілька років знову повторилося те саме. Мерці стали мучениками, і їхнє падіння забулося. І знову ж таки, чому так сталося? Насамперед тому, що їхні зізнання були нещирими, через те, що вичавлювалися з них тортурами. Ми не робимо таких помилок. Усі зізнання, які тут у нас лунають — щирі. Ми робимо їх щирими. І головне, ми не дозволяємо мерцям повставати проти нас. Ви, Вінстоне, мусите відмовитися від думки, що нащадки за вас помстяться. Нащадки ніколи про вас не почують. Вас викинуть з плину історії так, що ви не залишите по собі жодного сліду. Ми вас розпорошимо і випустимо у стратосферу. Ніщо не нагадуватиме про вас: ані запис у реєстраційній книзі, ані чиясь жива пам’ять. Вас розпорошать не лише у минулому, а й у майбутньому. Вас ніколи не було.

«Навіщо ж тоді ви завдаєте собі клопоту, катуючи мене?» — вмить гірко подумав Вінстон. О’Браєн зрозумів його, так ніби той подумав уголос. Його велике відразливе обличчя наблизилося, очі трохи звузилися.

— Ви подумали, — сказав він, — що оскільки ми маємо намір цілковито вас знищити, і нічого з того, що ви сказали або зробили, не матиме жодного значення, — у такому разі навіщо ми завдаємо собі мороки, допитуючи вас? Саме це ви подумали, чи не так?

— Так, — погодився Вінстон.

О’Браєн іронічно посміхнувся:

— Ви дірка у структурі, Вінстоне. Ви пляма, яку треба стерти. Хіба я вам щойно не пояснював, чим ми відрізняємося від колишніх палачів? Ми не задовольняємося негативною покірливістю чи навіть найдогідливішою слухняністю. Коли нарешті ви нам підкоритеся, то зробите це із власної волі. Ми не знищуємо єретика саме тому, що він нам опирається: доти, доки він опирається, ми його не знищуємо. Ми його навертаємо, ми проникаємо в його свідомість, ми перетворюємо його. Ми випалюємо з нього все зло й усі ілюзії, ми схиляємо його на наш бік не лише поверхнево, а й глибоко внутрішньо, душею і серцем. Перш ніж убиваємо, ми робимо його одним із нас. Ми не потерпимо існування будь-де у світі хибної думки, незалежно від того, наскільки, вона прихована й безсильна. Ми не допускаємо жодного відхилення навіть у випадку смерті. У давні часи єретик ішов до стовпа, все ще залишаючись єретиком, проголошуючи свою єресь, хизуючись нею. Навіть жертва російських чисток, йдучи коридором і чекаючи кулі в потилицю, могла приховувати у своєму черепі бунтівні думки. Але ми, перш ніж пустити кулю, робимо мозок ідеально чистим. Гаслом давніх деспотій було: «Ти не повинен». Гаслом тоталітаризму — «Ти повинен». Наше гасло — «Ти є». Ніхто з тих, кого ми сюди забираємо, не виступає проти нас. Ми всіх очищаємо. Ми врешті-решт зламали навіть тих трьох жалюгідних зрадників, у чию невинуватість ви колись повірили — Джонса, Ааронсона й Рудзерфорда. Я бачив, як вони поступово капітулювали, скиглячи, підлабузнюючись, плачучи — і насамкінець вони вже скиглили не від болю чи страху, а від каяття. Коли ми з ними покінчили, вони були лише оболонками людей. У них не залишилося нічого, окрім каяття в тому, що вони накоїли, та любові до Старшого Брата. Це було зворушливо — їхня любов до нього. Вони просили, щоб їх якнайшвидше пристрелили, щоб вони могли померти, поки їхній розум залишається чистим.

Його голос зробився майже замріяним. Обличчя й досі було збуджене і сповнене божевільного захвату. Він не прикидається, подумав Вінстон, він не лицемірить, він вірить у кожне своє слово. Найбільше його гнітило усвідомлення власної інтелектуальної нікчемності. Він дивився, як важке, але граційне тіло курсує туди-сюди, з’являючись у полі його зору, то зникаючи. У всіх сенсах О’Браєн був вищий і сильніший за нього. Не існувало нічого, про що він думав або лише міг подумати і що, водночас, уже не було давно відоме О’Браєнові — обдумане ним і відкинуте. Його свідомість вміщувала свідомість Вінстона. Але чи можна в такому разі вважати О’Браєна божевільним? Тоді це він, Вінстон, має бути божевільним. О’Браєн зупинився і поглянув на нього. Його голос знову посуворішав.

— Не уявляйте собі, що ви врятуєтеся, Вінстоне, навіть якщо повністю здастеся. Досі ми не щадили жодного, хто збивався зі шляху. Але навіть якби ми дозволили вам померти своєю смертю, ви б ніколи не змогли від нас утекти. Те, що з вами тут відбувається, — це назавжди. Затямте на майбутнє. Ми зруйнуємо вас настільки, що для вас уже не буде дороги назад. Тут із вами відбудеться те, від чого ви ніколи не оклигаєтеся, навіть якби вам пощастило прожити тисячу років. Ви втратите спроможність переживати звичайні людські почуття. Всередині вас усе відімре. Ви ніколи більше не спізнаєте любов, дружбу, чи радість життя, ніколи не зможете сміятися, чимось цікавитися, бути мужнім або сумлінним. Ви станете порожнім. Ми з вас усе вичавимо, а порожнечу заповнимо нами.

Він замовк і зробив знак чоловікові у білому халаті. Вінстон відчув, що у нього за головою встановили якийсь важкий апарат. О’Браєн сів поруч із ліжком так, що його обличчя опинилося майже на одному рівні з Вінстоновим обличчям.

— Три тисячі, — сказав О’Браєн, звертаючись над головою Вінстона до чоловіка в білому халаті.

До скронь Вінстона притулили дві м’які ледь вологі подушечки. Він злякався. Наближався біль, якийсь новий біль. О’Браєн заспокійливо, майже по-дружньому поклав свою руку на його.

— Цього разу не болітиме, — сказав він. — Дивіться мені у вічі.

У цю мить пролунав оглушливий вибух, чи принаймні Вінстонові здалося, що це вибух, бо він не був певен, що лунав якийсь звук. Але що був сліпучий спалах світла — це вже напевне. Вінстон не відчував болю — лише прострацію. Хоча, коли це сталося, він уже й так лежав на спині, але у

1 ... 69 70 71 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1984», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "1984"