Читати книгу - "1984"

— Це не триватиме довго, — сказав О’Браєн. — Подивіться мені у вічі. З якою країною воює Океанія?

Вінстон подумав. Він знав, що означає Океанія, знав, що він громадянин Океанії. Він також пам’ятав про існування Євразії та Остазії. Але він не міг пригадати, хто з ким воював. Власне, він взагалі не був упевнений у тому, що йде війна.

— Я не пам’ятаю.

— Океанія воює з Остазією. Пригадали?

— Так.

— Океанія завжди воювала з Остазією. Від самого початку вашого життя, від початку заснування Партії, від початку історії безперервно йшла війна, завжди та сама війна. Ви пам’ятаєте про це?

— Так.

— Одинадцять років тому ви створили легенду про трьох чоловіків, яких засудили на смерть за зраду. Ви переконали себе, що бачили клапоть паперу, який доводив їхню невинуватість. Такого паперу ніколи не було. Ви вигадали його і потім стали вірити в його існування. Ви пам’ятаєте ту мить, коли вперше його вигадали?

— Так.

— Кілька хвилин тому я показував вам пальці своєї руки. Ви побачили п’ять пальців. Пригадуєте?

— Так.

О’Браєн, заховавши великий палець, простяг уперед пальці лівої руки.

— Тут п’ять пальців? Ви бачите п’ять пальців?

— Так.

І перш ніж у його мозку змінилася картинка, він і справді на коротку мить їх побачив. Він чітко бачив п’ять пальців. Потім усе знову стало як раніше, і в його свідомість знову заповзли колишній страх, ненависть і розгубленість. Але була мить — він не знав, скільки вона тривала — можливо, тридцять секунд — осяйної певності, коли кожне нове твердження О’Браєна заповнювало зону порожнечі і ставало абсолютною істиною, і тоді за потреби два плюс два у сумі так само легко дорівнювало трьом, як і п’яти. Все пощезло ще до того, як О’Браєн встиг опустити руку, але, хоча Вінстон і не міг цього знову відчути, у нього все ж залишилася пам’ять про це відчуття, як залишається пам’ять про якесь давнє враження з колишнього періоду життя, коли людина була, по суті, іншою особистістю.

— Тепер ви бачите, — сказав О’Браєн, — що це принаймні можливо.

— Так, — сказав Вінстон.

О’Браєн із задоволеним виглядом підвівся. Вінстон побачив, як ліворуч чоловік у білому халаті зламав кінчик ампули і став набирати шприц. О’Браєн, усміхаючись, обернувся до Вінстона. Він, майже як колись, поправив окуляри на носі.

— Пам’ятаєте, як ви записали у своєму щоденнику, — сказав він, — що не має значення, друг я вам чи ворог, оскільки я принаймні та людина, яка може вас зрозуміти і з якою можна поговорити? Ви праві. Мені дуже приємно розмовляти з вами. Мені подобається ваш розум. Він схожий на мій, от лише шкода, що ви божевільний. Перш ніж ми закінчимо нашу корисну розмову, якщо хочете, можете поставити мені кілька запитань.

— Будь-яке запитання, яке я захочу?

— Будь-яке. — О’Браєн зауважив, що Вінстон прикипів очима до циферблата. — Він вимкнений. Яким буде ваше перше запитання?

— Що ви зробили з Джулією? — запитав Вінстон.

О’Браєн знову усміхнувся.

— Вона зрадила вас, Вінстоне. Відразу і відкрито. Я ще ніколи не бачив, аби хтось так швидко йшов нам назустріч. Ви б її не впізнали, якби знову з нею зустрілися. Всю її непокору, брехливість, її божевілля, її розбещеність — ми все це з неї витравили. Це було досконале хрестоматійне навернення.

— Ви її катували?

О’Браєн не відповів.

— Наступне запитання, — сказав він.

— Старший Брат існує?

— Звичайно, існує. Партія існує. Старший Брат — втілення Партії.

— Він існує в тому сенсі, що і я?

— Вас не існує, — заперечив О’Браєн.

Його знову опанувало почуття безпорадності. Він знав чи, принаймні, міг уявити аргументи, якими можна доводити те, що його не існує, але це була нісенітниця, просто словесна гра. Хіба саме твердження: «Вас не існує» вже не є абсурдним з погляду логіки? Навіщо він так сказав? Його свідомість зіщулилася, коли він подумав про незаперечні, божевільні аргументи, якими О’Браєн спростовуватиме його твердження.

— Я думаю, що я існую, — сказав він стомлено. — Я усвідомлюю свою ідентичність. Я народився, і я помру. Я маю руки й ноги. Я займаю певне місце у просторі. Жоден матеріальний об’єкт не зможе перебувати у тій самій точці, в якій перебуваю я. Чи існує Старший Брат у цьому сенсі?

— Це не має значення. Він існує.

— Чи Старший Брат коли-небудь помре?

— Звичайно, ні. Як він може померти? Наступне запитання.

— Чи існує Братство?

— Про це, Вінстоне, ви ніколи не довідаєтеся. Навіть якщо ми, після того як закінчимо з вами, вирішимо випустити вас, і навіть якщо ви доживете до дев’яноста років, ви все одно ніколи не дізнаєтеся відповіді на це запитання: так чи ні. Доти, доки ви житимете, це залишатиметься для вас загадкою.

Вінстон лежав мовчки. Його дихання трохи пришвидшилося. Він досі не запитав того, про що насамперед подумав. Він повинен про це запитати, а проте йому здавалося, що в нього не повернеться язик про це спитати. На обличчі О’Браєна блукав вираз іронічного очікування. Навіть його окуляри насмішливо виблискували. Він знає, раптом здогадався Вінстон, він знає, що я хочу запитати! Подумавши про це, він випалив:

— Що відбувається у сто першій кімнаті?

Вираз О’Браєнового обличчя не змінився. Він сухо відповів:

— Ви знаєте, що відбувається у сто першій кімнаті.

Він підняв палець, показавши на чоловіка в білому халаті. Очевидно, розмова закінчилася. Голка шприца встромилася в руку Вінстона. І майже відразу він провалився у глибокий сон.

Розділ З

— Ваше перевиховання складається із трьох етапів, — сказав О’Браєн. — Вивчення, розуміння і прийняття. Вам уже час перейти до другого етапу.

Вінстон, як завжди, лежав випростаний на спині. Але віднедавна кріплення сковували його не так міцно. Вони все ще фіксували його до лежака, але він міг трохи рухати коліньми, міг повертати голову і від ліктя рухати руками. Циферблат також перестав його надто жахати. Якщо він швидко думав, то