Читати книгу - "Вигнання з раю"

Жіноче гостювання в Яреськах ніколи не затягувалося більше одної ночі, бо чоловіки досить ревниво ставилися до жіночих зазіхань на їхню особисту свободу і відправляли дружин додому, посилаючись на потребу безперешкодного виконання священного обов’язку.

Після відходу жінок випивалося і з’їдалося принесене ними, починаючи з закоркованих кукурудзяними качанами пляшок, паляниць і сала, кінчаючи десертом: в кого яблука, в кого груші, в кого сливи чи абрикоси.

Самусь, од природи скупий, як усі Самусі, грушок, принесених Одаркою, нікому б і не дав, але помітив, що вони перележані і деякі починають уже навіть гнити. Тоді він і намірився почастувати Щуся, бо все ж таки були односельчанами, та ще й куми.

— Куме, — сказав Самусь Щусеві увечері, — а чим я вас хочу вгостити?

— Скажеш, то й знатиму, — лінькувато відгукнувся Щусь, який на цьому світі ні з чого не дивувався, звикнувши сприймати все як належне.

— Одарка моя грушок принесла. Та вже ж і грушки! Давайте покуштуємо.

— Можна й покуштувати, можна й посмакувати, — згодився Щусь.

Самусь дістав кошик, розстелив білий рушничок на тумбочці між їхніми залізними коєчками, почав викладати на нього грушки.

— Дурна баба насипала переспілих, — буркітливо пояснював він, — і деякі трохи несвіжі, куме, то ми вже давайте їх і поїмо, щоб не пропали, а завтра ціленькі.

— Твої грушки, то ти несвіжі і їж, — порадив добродушно Щусь, — а я вже якось буду ціленькі. — І він запустив свої міцнющі зуби в тверду, соковиту грушу, аж чвиркнуло соком, а Самусь тим часом їв гниленькі, що тільки пшакали йому на зубах, мов порожні капшуки.

Він сподівався, що сьогодні поїсть усі гнилі й завтра їстиме з Щусем уже цілі й свіжі, але за ніч частина груш (от клята Одарка — набрала переспілих!) знов підгнила, і знов Самусь вимушений був підбирати попсоване, а Щусь трощив ціле й неушкоджене! Так і з’їли вони весь кошик грушок: хазяїн підбирав несвіжі, гниленькі, а гість розкошував добірними. Коли повернулися з Яресьок і Щусь комусь розповів про ті грушки, Самуся продражнили Несвіжим, і вже те прізвисько успадкував і його син Іван Іванович, воно пристало до нього ще дужче, ніж до родоначальника, бо Іван Іванович відзначався скупістю такою, ніби заповзявся поганьбити все колгоспне селянство степової зони України. В Карповім Яру ця скупість ще не так давалася взнаки, бо в старому селі все було поплутане, пережитки проклятого минулого гніздилися в кожному кущі дерези і під кожною стріхою. У Світлоярську ж з його точним плануванням і цілком новим стилем життя всі одразу помітили, що Іван Іванович Несвіжий не просто скупий, а чоловік мовби хворий якоюсь капіталістичною, а то й феодальною хворобою, чи що.

Хату він будував останнім, вичікуючи, якого розміру поставлять собі голова колгоспу й голова сільради, всі багатодітні світлоярівці, директор школи і бригадир механізаторів Безкоровайний. Він не піддався на хитру тактику старого Самуся, який узяв дві ділянки, заявивши, що хоче відділяти того сина, який жениться, а тоді вигідно продав одну з них. Така операція була занадто і відверто незаконна, щоб на неї пішов Несвіжий, який завжди був прихильником і прибічником законності в усьому.

Зате ніщо не заважало йому поставити хату найбільшу в Світлоярську — на сто двадцять квадратних метрів, окрім того, поряд з хатою, сказати б, головною, збудувати в дворі й літню кухню, власне, маленьку хатку, в якій він і поселився з дружиною і сином Рекордистом. У велику хату було куплено гарнітури полірованих меблів, розставлено по-міському: спальний — у спальні; сервант, стіл, стільці — в їдальні, яка правила й за вітальню; диван, крісла, журнальний столик, письмовий стіл — у «кабінеті», що для Світлоярська мало стати вічно нерозгаданою таємницею, бо для кого той кабінет — для Рекордиста Івановича? Писати мемуари про свої походеньки? Хату замкнено на цілу систему замків, ключі від яких зберігалися в самого Івана Івановича, нікого туди він ніколи не пускав, раз на місяць ходив Несвіжий попідвіконню, зазирав у шибки, притуляючись носом так, що мимоволі виникала загроза роздавити або шибку, або носа, і кричав дружині:

— Манько, візьми-но ганчірку та зітри пиляку в кабінеті! На палець зібралося, а ти куди дивишся!

— Позамикав же ж, рота б тобі замкнуло, щоб і губами не плямкнув! — огризалася огрядна Манька.

— Та м’якеньку, м’якеньку ганчірочку, щоб не подряпала! — напучував, незважаючи на її огризання, Іван Іванович.

Нова хата, набита новісінькими меблями, стала з часом хіба ж такою розвагою для світлоярівської молоді. Хлопці, катаючи дівчат на мотоциклах, пригальмовували коло двору Івана Івановича, гукали йому через височенний червоний паркан:

— Іване Івановичу, новину чули?

— Яку? — з’являвся він у хвіртці з мокрим віхтем у руці (завжди щось мив і чистив, коли не був на роботі).

— Мода на меблі змінилася.

— Що — дивани без спинок? Хай міняється. А я люблю зі спинкою.

— Та ні, не те.

— А що ж?

— Блискуча мебля вже не в моді.

— Не блискуча? А яка ж?

— Тьмава. І не фарбована, як ото в сільраді у Зновобрать.

— Не фарбована? Та як же це?

— Отак. Беріть наждак і обдирайте.

— Обдирати новісіньку меблю! Ану ж гетьте від мого двору, розбишаки!

Садки були в кожного ще в Карповім Яру, в Світлоярську ж садівництво стало явищем престижним, своєрідною мірою суспільної значимості. Гектарних садів, щоправда, тут не могло бути (ми пам’ятаємо, що всі присадибні ділянки дорівнювали двадцяти п’яти соткам), зате не було меж винахідливості світлоярівців у доборі дерев, сортів, щеп, з’явилися виноградники, визрівали під світлоярівським сонцем персики, один хвалився чорноплідною горобиною, що має цілющі властивості, інший культивував обліпиху, в якої властивості вже й не просто цілющі, а чудодійні.

Іван Іванович Несвіжий роздобув персикових дерев рідкісних сортів, доглядав молодий садочок з такою дбайливістю й умінням, що вже за п’ять років мав на деревцях першу зав’язь; він підійшов до цього врожаю суто по-науковому, переписав собі в конторську книгу, куди заносив видачу пального й мастила з колгоспного бензосховища, пильнував, щоб ніхто не зірвав жодного персика, щоб не поклювали кури, не обтрусив вітер, завмираючи серцем, спостерігав, як жовтіють, зарум’янюються ніжні плоди, щоранку й щовечора обходив усі деревця, тицяючи пальцем, голосно шепотів: «Один, два, три… дванадцять… двадцять один… тридцять три…» Ганяв од персиків не тільки малечу й птаство небесне — не підпускав і улюбленого (бо єдиний!) сина Рекордиста, який, на відміну від батька, любив споживати всі продукти у вигляді не просто свіжому, а в найсвіжішому. Ну та Рекордист занадто заклопотаний був вишукуванням