Читати книгу - "Сонячний Птах"

шкіри, а може, в тому, що тіла в них маленькі, наче в ляльок. Вони зґвалтували жінок племені Ксаї, усіх, навіть маленьких недозрілих дівчаток. Потім закололи їх багнетами й залишили лежати в патетично вразливих позах. Ґала й двох інших чоловіків вони розстріляли. Залпи з автоматів так покалічили їхні тіла, що уламки кісток стриміли з пошматованої плоті. Калюжі та бризки крові вже повисихали. Повсюди були мухи, великі зелені металевого блиску мухи, які дзижчали не менш гучно, ніж бджоли у вулику, й сідали мені на губи та біля очей. Я розлючено намагався їх відігнати. Стерв’ятники годувалися тілами вбитих. То була найжахливіша ознака цієї картини – стерв’ятники.

– О Боже, – сказав Лорен. – Навіщо? Навіщо вони це зробили?

– Це їхній стиль, – відповів Макдоналд. – Фрелімо, Мау Мау, усі вони безжально знущаються навіть над власним народом.

– Але чому? – повторив своє запитання Лорен.

– Вони мають рушниці. І хочуть використати їх. Нападати на власних людей значно легше, аніж на ранчо білих поселенців або на поліційні пости.

Двоє полісменів витягли брезент з одного з лендроверів і стали загортати в нього тіла. Я повернувся до свого автомобіля й прихилився до дверцят. Несподівано мене занудило, гірка рідина зібралася в моєму горлі, і я болісно її виблював.

Коли закінчив, то витер рота рукавом і, піднявши погляд, побачив, що Ксаї дивиться на мене. Він став чоловіком, який утратив усе, крім свого подиху. У його темних очах був вираз такої агонії, такий розпач скривив риси обличчя, що я відчув, як моє серце розривається від співчуття до нього.

– Ходімо з’ясуємо, хто це зробив, Сонячний Пташе, – прошепотів він і повів мене в коротку траву, що оточувала табір. Він працював швидко, наче мисливський пес.

Навколо, на піщаній землі, були розкидані блискучі мідні патрони. Їх були тут сотні, грубо виготовлених і позначених китайськими ієрогліфами. Люди з рушницями в руках стріляли з дитячою втіхою, обсипавши табір дощем куль. Підошви їхніх черевиків залишили характерні відбитки. Здавалося, тут топталася не одна сотня людей, бо земля була розворушена, а трава прим’ята.

– Вони прийшли вночі, – тихим голосом пояснив мені Ксаї. – Поглянь! Ось тут вони зачаїлися й чекали. – Він показав на стоптані місця в чагарнику. – Їх було багато. – І він тричі показав обидві свої руки з розчепіреними пальцями. Тридцятеро чоловік. Багато людей. – Вони напали на табір удосвіта. Учора вдосвіта. – Тридцять дві години тому.

«Тепер вони вже за багато миль звідси», усвідомив я.

Коли ми повернулися до табору, дев’ять тіл уже загорнули в брезент і виклали рядочком, наче посилки, які підготували, щоб здати на пошту. Четверо полісменів рили неглибоку спільну могилу.

Ксаї присів навпочіпки поруч із шерегою мерців. Він був мовчазний тепер, і його мовчанка вражала більше, аніж його розпачливий стогін. Одного разу він нахилився й боязко доторкнувся до одного з тіл, загорнутих у зелений брезент. «Скільки цих маленьких людей сиділи отак навпочіпки під палючим сонцем, оплакуючи різанину свого племені», подумав я. Саме в такі хвилини я глибоко ненавиджу дикунську жорстокість, притаманну нашій землі. Я не міг більше дивитися на горе Ксаї, тож відвернувся й підійшов до Лорена і Макдоналда, що стояли вдвох і тихо розмовляли.

– Це великий загін, Бене, – привітав мене Лорен, коли я підійшов.

– Ксаї каже, їх було тридцятеро, – сказав я йому, й він кивнув головою.

– Дуже ймовірно. Інспектор вважає, що нам слід повернутися назад, і я схильний погодитися з ним.

Макдоналд пояснив:

– Якщо ми на них натрапимо, то вони значно переважають нас у кількості, докторе. Ті свині дуже добре натреновані й озброєні найсучаснішою зброєю. Це кілька років тому вони посилали проти нас недосвідчений набрід. Вони тепер справді небезпечні, а ми не той патруль, який має завдання воювати з порушниками нашого кордону й нападати на них навіть за його межами. Я думаю, нам слід вибратися звідси якомога швидше й викликати гелікоптери. Коли виявлять, де вони ховаються, думаю, наші реактивні літаки почастують їх напалмом.

– Так, – погодився я.

Стародавні шахти втратили своє значення перед лицем такого жаху. Я подивився вбік туди, де полісмени опускали брезентові згортки в могилу. Ксаї стояв і дивився на них. Коли могилу засипали землею, я підійшов до Ксаї й обняв його за плечі.

– Ходімо, маленький брате, – сказав я й повів його до лендровера.

Колона зробила крутий поворот і в тому самому порядку поїхала назад, на південь.

Поступово наша подорож перетворилася на кошмар напруги й нервозності. Постійне зниження обертів та перемикання швидкості, необхідне, щоб просуватися нерівною і розбитою місцевістю, неймовірно вповільнювало рух. Через кожну милю ми натрапляли на місцевість, ідеальну для засідки, з густими заростями по обидва боки дороги. Наш слід був прокладений чітко, й, повертаючись, ми не могли відвертати від нього. Вони знали про це й чекали нас десь тут. Можливо, вони мали на своєму озброєнні міни, й ми стривожено вдивлялися, чи немає десь попереду на нашому сліду розкопаної землі. Напруга не відпускала нікого з нас. Лорен вів машину в похмурій мовчанці, не помічаючи, що недопалок сигари, який стримів у кутку рота, давно погас.

Полісмен, який сидів позад нього, їхав, тримаючи на плечі приклад кулемета, й іноді перекладав важку зброю на інше плече. Усі наші голови, знай, оберталися з боку на бік, вдивляючись і вдивляючись у навколишню місцевість.

– Ти помітив, що тут немає жодного знаку від дичини, Бене? – несподівано запитав Лорен.

Він мав рацію. Відтоді як ми покинули табір бушменів, ми не бачили жодних ознак життя диких тварин, яке розважало нас, коли ми їхали в протилежний бік, нам не зустрілося навіть жодного табунця струнких коричневих імпал.

– Мені це не подобається, Ло.

– Приєднуюся до твого клубу, – пробурчав Лорен.

– За тридцять дві години мерзотники могли відійти на багато миль. Вони можуть бути де завгодно.

Я нервово грався перемикачем швидкості вогню на рушниці, що лежала на моїх колінах. Макдоналд наполіг, щоб ми взяли рушниці двох полісменів, які сиділи за важкими кулеметами. Тепер я був радий, що тримав її в руках. Ти почуваєшся набагато впевненіше, коли тримаєш у руках цю штуковину, виготовлену з дерева й заліза.

Несподівано лендровер попереду нас загальмував і зупинився. Лорен теж натиснув на гальма й схопив автоматичну рушницю, що лежала на консолі позад нього. Ми сиділи, наставивши перед собою рушниці, вдивляючись у хащі каміння й чагарника навколо нас. Чекаючи несподіваної тріскотні кулеметного вогню. Повільно минали секунди, і мій пульс калатав у вухах, оглушуючи мене.

– Пробачте, – гукнув Макдоналд із передньої машини. – Хибна