Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

РЕЖИМ: ПРАВИЛА ЖИТТЯ

Зона контролювала пересування в’язнів у просторі[670]. Але їхній час контролювався саме режимом. Говорячи просто, режимом називався набір правил і процедур, за якими функціонував табір. Якщо колючий дріт обмежував свободу пересування зеків у зоні, то ряд наказів і сигналів регулювали години, у ній проведені.

Суворість режиму була різною на різних лагпунктах, залежно як від змін пріоритетів, так і від типу в’язнів, які утримувалися в конкретному таборі. У різні часи існували табори м’якшого режиму для інвалідів, табори загального режиму, табори особливого режиму і табори штрафного режиму. Однак на глибинному рівні система залишалася тією самою. Режим визначав, коли і як в’язень має вставати; як його мають довести до роботи; коли і як він має отримувати їжу; коли і скільки він має спати.

У більшості таборів день в’язня офіційно починався з развода — розводу: процедури формування з в’язнів бригад, після чого їх вели на роботу. Будив їх гудок або якийсь інший сигнал. Другий гудок попереджував про закінчення сніданку і початок роботи. В’язні шикувалися перед табірними воротами на ранкову повірку. Радянський кіносценарист і автор надзвичайно яскраво написаних спогадів Валерій Фрід так описує цю сцену:

«Бригади шикуються перед воротами. У нарядчика в руках вузька чисто стругана дощечка: на ній номери бригад, кількість роботяг. (Папір дефіцитний, а на дощечці цифри можна зіскребти склом і назавтра написати нові.) Конвоїр і нарядчик по картках перевіряють, чи всі на місці, і якщо всі — бригада вирушає на роботу. А якщо когось немає — затримка, поки не відловлять і не приведуть відмовника»[671].

Згідно із вказівками з Москви, таке чекання не мало тривати більш як 15 хвилин[672]. Як пише Казимир Зарод, воно, звичайно, часто тривало набагато довше — незважаючи на погоду:

«О пів на четверту ранку нам належало вишикуватися посеред площі, шеренгами по п’ять, і чекати на повірку. Охоронці часто помилялися, і через те доводилося рахувати знову. Сніговими ранками це був довгий процес холодної агонії. Якщо охоронці вже повністю прокинулися і були зібрані, повірка зазвичай займала близько 30 хвилин, але коли вони прораховувалися, ми могли стояти тут і цілу годину»[673].

Коли таке траплялося, у деяких таборах вживалися контрзаходи «для підбадьорювання в’язнів». Знову Фрід: «У нас… розвід ішов під акомпанемент баяна. Звільнений від інших обов’язків зек грав бадьорі мелодії — для піднесення духу»[674]. Зарод також описує це дивовижне явище — ранковий оркестр із в’язнів-музикантів, як професійних, так і аматорів:

«Кожного ранку біля воріт стояв "оркестр", який грав військові марші, а нас наставляли маршувати на роботу "бадьоро і весело". Догравши до того, коли хвіст колони виходив з воріт, музиканти кидали інструменти і, пристроївшись до колони, разом з робітниками йшли до лісу»[675].

Звідси в’язнів строєм вели на роботу. Охоронці вигукували щоденну команду: «Крок вліво, крок вправо — вважається спробою втечі. Конвой стрілятиме без попередження. Марш!» — і в’язні, так само по п’ять, строєм ішли до місця роботи. Якщо до нього було далеко, їх супроводжували охоронці з собаками. Процедура повернення до табору ввечері була майже така сама. Після години на вечерю в’язнів знову шикували шеренгами. І знову охоронці їх рахували (коли в’язням таланило) і перераховували (коли не таланило). Московські вказівки відводили на вечірню повірку часу більше — швидше за все, на тій підставі, що в’язень, найімовірніше, може спробувати втекти саме з місця роботи[676]. Ще один сигнал позначав відбій.

Ці розпорядок і правила не були даними раз і назавжди. Навпаки, режим з часом змінювався, як правило, суворішав. За словами Жака Poсci, «головною рисою радянського пенітенціарного режиму є його систематична інтенсифікація, поступове надання чистісінькому свавільному садизму статусу закону», — і цьому існують певні підтвердження[677]. У 1940-х роках режим ставав суворішим, робочі дні — довшими, вихідні давалися рідше. 1931 року в’язні Вайгацької експедиції (частини Ухтинської експедиції) працювали по шість годин на день, трьома змінами. На початку 1930-х років в’язні на Колимі також працювали нормальний робочий день, який був довшим влітку і коротшим взимку[678]. Однак протягом того десятиліття тривалість робочого дня подвоїлася. В кінці 1930-х років жінки на швейній фабриці, на яку потрапила і Катерина Оліцька, працювали «по 12 годин у непровітрюваному приміщенні», робочий день на Колимі також було збільшено до 12 годин[679]. Ще пізніше Оліцька працювала у будівельній бригаді: робочі дні тут тривали від 14 до 16 годин, з п’ятихвилинними перервами о 10.00 та о 16.00 і годинною перервою на обід опівдні[680].

Подовження робочого часу відбувалося по всьому ГУЛАГу. 1940 року його офіційно подовжили до 11 годин, та навіть ця норма часто порушувалася[681]. У березні 1943 року московська адміністрація ГУЛАГу розіслала усім начальникам таборів розлюченого листа, в якому нагадувалося, що «в’язням має даватися не менш як вісім годин сну». У листі говорилося, що багато начальників таборів ігнорують цю норму, і їхні в’язні мають можливість спати лише по чотири-п’ять годин. У результаті, як ішлося в листі, «в’язні втрачають працездатність, стають малопрацездатними та інвалідами»[682].

Порушення тривали, особливо часто це відбувалося у роки війни, зі зростанням потреби у промисловій продукції. У вересні 1942 року адміністрація ГУЛАГу офіційно подовжила робочий день для в’язнів, зайнятих на будівництві аеродромів, до 12 годин з однією перервою на обід. Те саме відбувалося по всьому СРСР. Існують дані, що у воєнний час робочий день у Вятлагу тривав 16 годин[683]. 12-годинний робочий день було відзначено влітку 1943 року у Воркуті, хоча пізніше його було скорочено — ймовірно, через високі показники захворюваності і смертності — знову до 10 годин у березні 1944 року[684]. Сергій Бондаревський, в’язень, що працював під час війни на шарашці, спеціальній лабораторії для ув’язнених науковців, також згадує 11-годинні робочі дні з перервами. Зазвичай він працював з восьмої ранку до другої дня, з четвертої дня до сьомої вечора, а потім знову з восьмої до десятої вечора[685].

У будь-якому разі правила часто порушувалися. Один зек на видобутку золота на Колимі мав промити щоденно 150 тачок. Ті, хто не могли впоратися з цим