Читати книгу - "Саламандра (збірник)"

– Як гарно, Гальшко! – вигукнув я.

У відповідь – рівне, глибоке дихання: заснула. Довгі біляві коси зісковзнули з голівки, що довірливо поникнула на моїх колінах, на дно човна.

Раптом між скелями я побачив човен, в якому плили сестри з монастиря Святої Клари. Одна сиділа за кермом, дві гребли, решта, перебираючи вервиці, задумливо дивилися на воду. Коли човен минув гирло озера, ховаючись за скелю, одна з черниць, прокинувшись від задуми, обернулася до нас. Якусь мить її очі дивилися з глибокою печаллю, вона простягнула до нас руки, обплутані чорними зернами вервиці. Ще один удар весел, і човен зник за скелею. Я з неспокоєм подивився на Гальшку. Спокійне обличчя, напіввідкриті губи і м’яко прикриті очі – спить спокійно, як дитя. Нікого не бачила.

Раптом рука її, безвольно опущена, піднялася, чарівні вії нервово затріпотіли, і вона розплющила очі.

– Я заснула? – запитала, спалахнувши, як зоря.

– Щойно, – відповів я, пестячи завитки волосся на її скронях. – На саму крихітну хвилиночку.

– Який дивний сон мені приснився. Я йшла через поле червоних маків, йшла поволі, і то збивала їхні голівки парасолькою, то зривала їх в букет і притискала до грудей. Був полудень. По лузі до мене йшла черниця. Обличчя, миле і сумне, пальці перебирали вервицю. Зупинилася, поглянула – очі темні, скрушні, і, узявши мене за руку, тихо сказала: «Нарешті ти прийшла. Я чекала тебе довго, сестро. Йди за мною! Нам добре буде разом!» І повела мене в протилежний бік, зовсім не туди, куди я поспішала. Попереду, вдалині, в сонячній перспективі виднівся середньовічний монастир. Я прокинулася.

– Так, дивно!..

– Ох, як мені сумно, Юр, – поскаржилася Гальшка.

Я мовчки наліг на весла. За півгодини ми вже піднімалися на ґанок, де чекали стурбовані нашою довгою відсутністю батьки Гальшки.

За столом розмовляли мало. Гальшка задумлива і сумна, я збуджений і вочевидь неприкаяний, раз у раз дивився на годинника, нервував – стрілки бігли швидше, ніж зазвичай. Близько п’яти, не зумівши подолати якогось внутрішнього примусу, я піднявся, перервавши загальну розмову, і розпрощався.

– Ви сьогодні дуже поспішаєте? – запитала пані Гродзенська, зиркнувши на Гальшку. У її очах читався німий докір.

– На жаль, необхідність, – ніяково пояснив я. – Засідання у Спілці о пів на шосту, а ще ж добратися…

В сінях Гальшка схопила мене за руку, міцно притиснувши її до серця:

– Юр, – благала вона тремтячим голосом, стримуючи сльози, – не йди від мене зараз! Тільки не тепер! Мене щось мучить.

– Не можу. Моя присутність необхідна. Завтра я знову у вас. Не будь, Галю, дитиною!

І я швидко збіг сходами. Чиясь невблаганна воля штовхала мене у бік Паркової.

Я заскочив до трамваю і за чверть години вже опинився на добре знайомій мені вулиці та пішов поволі, стримуючи крок, щоб внутрішньо опануватися. «Номер шість! – повторював подумки, мовби сумніваючись, що раптом забуду. – Номер шість! Але це ж вілла Вєруша! – раптом усвідомив я, ніби прокинувшись від тяжкого сну. – Чи не коханка вона Анджея Вєруша?»

Мені стало весело. Кама Броніч коханка Анджея! Ха-ха-ха! Прекрасна думка! І все-таки на візитці саме така адреса. Але чому він все приховав від мене? Адже я бував тут стільки разів, і Анджей жодного разу про неї не згадав. Навпаки, схоже, настроєний до неї вороже. І щось подібне на неприязнь кольнуло мене. «Сивий донжуан! – пробурчав я крізь зуби. – Старий гіпокрит!»

Ось і вілла.

– Номер шість, – прочитав я впівголоса номер на брамі, – номер шість. Так, тут. Жодних сумнівів.

Хвіртка прочинена. Я увійшов на стежину. І задумався: «Що ж тепер? Куди йти? Якщо через ґанок, зустрінуся з ним, якщо з чорного ходу, його негайно ж сповістить слуга. І взагалі, де, власне, вона живе? План будинку і приміщень знаю досконало. Невже існує десь ретельно замаскована кімната, про яку я досі не підозрював? І хто мене туди проведе?»

У будинок я увійшов з чорного ходу і раптом із здивуванням зупинився на порозі. Переді мною у сутінках колон з’явилася галерея.

– Де я? Де я? – Голос мій звучав так, немов питав хтось інший.

Куди зник вузький, зазвичай освітлений язичком газу передпокій, де Анджей проводжав мене стільки раз? А троє дверей, що виходили до передпокою, куди вони поділися?

Я протер очі – чи не сон це? Десь під стелею м’яким світлом спалахнула грецька жарівка; від колон на алебастрову підлогу впали тіні, вгорі, на капітелях розпустилося листя акантуса. Перелякана напівтемрява зіщулилася, поникнула і причаїлася десь в глибині кам’яної алеї. Раптом між колонами з’явився Вєруш. Я бачив його профіль – напружено-нерухомий, очі спрямовані в простір просто перед собою: немов сновида. Я підійшов, хотів заговорити з ним, але раптом, уражений, замовк: Анджей не йшов, а плив у повітрі і на очах у мене розтанув на тлі однієї з колон.

– Анджею! – крикнув я, обіймаючи рукою гладку округлу колону. – Анджею, та що ж це таке?!

Мені відповіла тільки дивна спотворена луна. Я безпорадно відступив від колони; жорстока самота закралася в серце і опанувала його. Навмання рушив далі, дійшов до сходів, що бігли круто вгору. Сходами кривавим потоком стікав униз яскраво-червоний килим.

«Другий поверх?» – подумав я, вдивляючись в обличчя Меркурія, який підтримував посохом жирандолю біля сходів. Раніше тут ніколи не було сходів! Адже будинок одноповерховий!

– Туди – нагору, – гостинно запрошувала простягнута рука статуї.

Я піднявся. На другому поверсі навпроти сходів широко розкриті двері в кімнату. Увійшов. В глибині схилена над чашею стояла Кама, стискаючи у піднятій руці шовкове ласо. Її вуста промовляли якісь незрозумілі, темні слова.

Вона підняла голову. Фанатичні очі, очі пантери ударили мене, паралізуючи волю.

– Нарешті! – почув я голос звідкись із нескінченної далини і відчув, як її губи вгризаються у мої. – Ти мій, – шепотіла вона, обплітаючи мене своїм тілом, немов плющем. – Тепер ти мій! Любиш мене?

– Люблю, – відповів я безвольно, зачарований її пристрастю. – Ти прекрасна, Камо!

І справді, вона була прекрасна. З облягаючої, шафраново-жовтої туніки в чорні тюльпани розквітала її маленька голівка в ореолі волосся мідного кольору, наче вогненна орхідея. Овальне обличчя, бліде, з сіточкою блакитних жилок на скронях мерехтіло від сапфірового жару очей. Вона кинулася на канапу пристрасно-недбала, граційноледача, така, що спокушає.

– Йди до мене, Єжи! – кликала Кама.

Я сів поряд, упиваючись гармонією і чарівністю її рухів. Гнучке, обтягнуте матерією тіло звивалося переді мною у невловних постійно змінних контурах.

– Камо! Ти схожа на чарівну золоту ящірку, яка гріється на сонці.

Вона схопилася, наче від удару; у дивних оксамитових очах спалахнули вогники гніву:

– Як ти смієш?

– Камо, що з тобою, хіба я образив тебе? Просто ні з того ні