Читати книгу - ""Веста" не знає пощади, Микола Козакевич"

— От бачите, пане комісар, баба бреше, не інакше! — втрутився Стонка. — Чоловік був у Гданську, а вона вигадує, ніби він мене в Мінську Мазовецькому горілкою частував і намовляв до якоїсь темної справи!

— Мовчи, антихрист! — Вероніка Галка не могла спокійно дивитися на бандита. — Мій колишній чоловік, я вже казала, пане капітан, має гроші і, коли треба, літаками літає. Вранці прилітав з Гданська, а після обіду знову летів. Сам хвалився мені, що він тепер наче лорд — тільки іропланами подорожує.

Завірюха вже знав, що свідчення Вероніки повністю підтверджуються розкладом маршрутів пасажирських літаків. На нього напали об 11 годині 45 хвилин, тобто через гри години після прибуття літака з Гданська і за п’ять годин до відльоту з Варшави на Узбережжя. До того ж хорунжий Барський у списках пасажирів, що летіли саме у ті дні, знайшов і прізвище Яна Галки — воно повторювалось кілька разів.

— Тепер розкажіть, як ви опинилися в квартирі Рема в той день, коли на мене був напад.

— Оцей спитав Галку, чи можна вже завтра взяти “копито з зернятами”. Так поспішав, ірод. Але мій старий відповів, що ні, бо вони будуть зайняті об одинадцятій годині на Новогродській. Тому я й пішла, пане комісар, щоб підглянути, що вони робитимуть на Новогродській — все за Теося боялась… Я бачила, як прийшли ви, пане капітан, а потім приїхали таксі мій старий з тим чоловіком. Коли вони увійшли в браму, я обережно рушила за ними.

— Добре, далі я вже все знаю. А коли ви бачили Стонку вдруге?

— Вдруге я побачила його, здається, минулої середи. Так, саме в середу, бо в цей же день я виїхала з Мінська Мазовецького і ховалась у своєї знайомої. Галка вчинив страшенний скандал, коли я не пускала його ночувати, і навіть побив мене… — У голосі Вероніки знов забриніли сльози. — І якраз тоді, коли негідник бив мене, прийшов оцей Стонка. Жодним словом не заступився, ще й сміявся, як я плакала. А потім каже, що йому вже набридло стовбичити вечорами на тому Сольцю, що ви, пане капітан, до свого приятеля зовсім не їздите. А Галка йому: “Потерпи. Сьогодні буде. Дзвонив йому той старий, що хоче побачитися”. Отоді я подзвонила вам.

— Може, ви ще повторите, чому саме вашу квартиру Галка обрав для зустрічей і чому він не боявся говорити у вашій присутності про свої злочинні наміри.

Вероніка спалахнула і з болем у голосі відповіла:

— Їм почало припікати, пане начальник, бо ви вже наступали на п’яти. Тому він волів зустрічатися в Мінську Мазовецькому, а не у Варшаві. А мене Галка змусив поклястися, що я мовчатиму, бо інакше Теосеві буде погано. В мене не було виходу, серце обливалося кров’ю, але я мовчала. А коли вони добряче випили і думали, що сплю, то почали радитись, як убити вас, пане начальник. Отоді я й вирішила порушити свою клятву. Думаю, що господь бог мені простить…

Капітан замислився. Звідки злочинці взнали розпорядок його дня, як вони довідалися, що Верхар по телефону запросив його до себе? Може, розмову підслухали?

Перевірили телефонну лінію Верхара, але нічого не знайшли. Зовсім неймовірно було припускати, що підслухування велося з міліції, але й тут усе перевірили. Нічого. Тепер не час було займатися цими справами. Завірюха спитав Стонку, що він хоче сказати у зв’язку з свідченням цієї жінки.

— Все липа. Нагородили всяких дурниць. Я й на очі її не бачив.

А що він робив у середу ввечері, коли був запланований напад? Стонка флегматично відповів, що в цей час він гуляв по вулицях. Бандит поводився так, наче розраховував на якийсь чудотворний порятунок. І капітан вирішив грати ва-банк:

— Ну що ж, не хочеш говорити, то не говори! Але якщо розраховуєш, що твої приятелі допоможуть тобі вирватися з тюрми, то помиляєшся. Був один такий, як ти, в Кракові, теж виконав для них “мокру роботу” і провалився. І знаєш, як йому допомогли? Отруїли ціанистим калієм, мов того щура. Фльореком його звали, Подумай про це.

“Інженер Генрик Згожельський, якого я допитував вдруге, давати свідчення відмовився”. Завірюха підписався під цією запискою і схилив голову на руки. Тільки тепер відчув, що страшенно втомився. Всю ніч допитував Владислава Стонку і Вероніку Галку, потім складав протокол, а тоді знову допит Генрика Згожельського — все це до краю виснажило його. Пані Ірена, ввійшовши точно о восьмій до кабінету, аж злякалася, коли побачила в капітана синці під очима і землисто-сірий колір обличчя.

— Ох і диму ж тут! — сказала вона і, поставивши на письмовий стіл букетик айстр, відчинила навстіж вікно. — Ви сьогодні взагалі не виходили з управління? — запитала докірливо. — Ну, а завтра — неділя, і вам треба відпочити. Так же не можна.

Коли секретарка вийшла, капітан провів долонею по обличчю. Справді, завтра — неділя. Як швидко летить час!

У двері постукали.

— Заходьте! — гукнув капітан. До кабінету ввійшов сержант-магістр, який уже довідався від Юрека В’юна про вчорашню пригоду під залізничним мостом і вкрай занепокоєний прибіг до начальника.

Задзвонив телефон, і Завірюха взяв трубку.

— Добрий день, пане капітан, це Ковальський.

— А, доброго здоров’я! — пожвавішав Завірюха. — Ви вчора не дзвонили?

— На жаль, не зміг. Оце тільки сьогодні прийшов раніше на роботу і встановив те, про що ви просили.

— Так, слухаю вас… — На мить Завірюха відчув себе бадьорішим.

— Отже, я цілком точно взнав, що в той день, у ті години, про які ви казали, я погоджував з директором Згожельським план імпорту медичної апаратури. Це тривало десь до першої години.

— Ви певні? — У