Книги Українською Мовою » 💛 Молодіжна проза » Випадкова наречена, Поліна Креп 📚 - Українською

Читати книгу - "Випадкова наречена, Поліна Креп"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Випадкова наречена" автора Поліна Креп. Жанр книги: 💛 Молодіжна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 69 70 71 ... 97
Перейти на сторінку:
Глава 38

Теодор

 

Синя точка наближається. Чую чоловічий голос – Оля не сама.

– Я не зовсім розумію, навіщо все це…

– Просто хочу виконати останню волю друга, – та це ж Нік!

Виродок і запроданець!

Наших хлопців, виходить, всіх скрутили? Серце розганяється за секунду. Адреналін палить м'язи, але я змушую себе завмерти. Раптом Оля в нього на прицілі? Макс, напевно з цих міркувань, теж чекає.

– Яку останню волю? Ви про заповіт? – питає досить спокійно.

– Ні. Віктор просив мене особисто.

– Про що?

Вони йдуть довгою пристанню, дошки поскрипують. Сонце б'є мені у вічі, не даючи розглянути деталі. Вмикаю запис на телефоні. На випадок, якщо доведеться використати її проти Ніка у суді. Але я майже певен, що до цього не дійде. Я просто придушу його на місці. Аби тільки знати, що Оля в безпеці.

– Вітя просив уберегти його племінника від помилки. Вона властива всім людям, але в родині Томицьких зібралися особливо вперті.

– Помилки?

Щось не зрозумію, про що Нік заливає? Чи просто відвертає увагу?

– Так, людина схильна нехтувати своїм щастям. Не помічати його, не цінувати, відкладати. Доки не впустить.

– І чим же нехтує Теодор?

– Вами, Олю.

– Ох…

– Прошу сюди, будь ласка.

Шурхіт. Стук. Сплеск води. Вони сідають у човен. Бачу, як трохи розгойдується його борт. Залишаю телефон на одній із перекладин, нечутно підпливаючи ближче.

– Одну секунду, – металевий дзвін ключа.

Подих перехоплює. А якщо мотор все ж заведеться?

От дідько!

Треба було відразу кидатися на цього вилупка!

Але… в тиші лунають лише смішки Ніка.

– Так і знав! Потерпіть, Олю. Залишилося недовго.

Це тобі, мерзото, лишилося недовго!

Хапаюся за край човна, підтягуюсь і бачу їх. Між нами метри три та ряд крісел.

Оля, в яскравій накидці, стоїть спиною. Поруч Нік. Він розвертається та ловить мій погляд. Зброя? Ні, у нього в руках лише Олін телефон.

– Відійди… – починаю, але повітря вибиває з легенів.

Нік штовхає дівчину. А щоб тебе!

Оля летить та падає за борт. Плеск води приголомшує мене.

Пірнаю слідом.

Навіть якщо знепритомніла, встигну, витягну, відкачаю – довбає пульс.

Я поруч.

Я завжди буду поруч.

Я просто не відпущу її.

Олі нема на глибині.

Чую шум десь з гори.

Відштовхуюсь від дна, виринаю. Поруч плаває великий шматок кольорової тканини. На Олі не менш яскравий рятувальний жилет.

Руки молотять по воді, збиваючи піну.

Підтягую до себе сполохане тільце.

– Олю!

Судомно хапається за мою шию, на секунду занурюючи мене у воду.

– Тихо-тихо, все добре!

– Тео! Я не вмію…

– Знаю, кошеня. Я знаю.

Притискаю її руки до корпусу, стримуючи хаотичні рухи, і припадаю до тремтячих м’яких вуст.

Розслабляється, охоплює мене ногами за талію. І ми зависаємо в холодній воді, наче поплавець. Але мені чомусь стає дуже спекотно. Зараз я це озеро підпалю.

Моя!

Не віддам нікому. І сам не відпущу.

Прибираю з обличчя її мокре волосся. Цілую тонкі повіки. Трусь об ніжну щічку з улюбленою ямочкою.

Як я міг відмовитися від неї? Втратити, залишити. Віддати її на поталу хімікам, білявим виродкам і Ніку? Хоча, щодо останнього…

Кидаю погляд на Прохоренка. Він посміхається. Скунс! Налякав мені дівчинку.

– Я чекала на тебе, – шепоче мені в губи.

– Звичайно ти чекала, вибач, я просто бовдур, – знову тягнуся до неї.

Жива, поряд і відповідає мені. Це такий кайф!

Нам треба менше розмовляти та більше цілуватися. Принаймні спочатку.

– Ну що там? Спрацювало? – наближається голос Макса.

– Ходімо, не заважатимемо. А ви, перепрошую?

– Макс. Друг Тео.

– Микола Ігнатович. Організатор цієї романтичної акції.

– Запізно попередили, Миколо. Ми ж Вашу охорону встигли пом'яти. І мотора шкода.

– То дрібниці. Необхідні жертви для реалізму.

– Але хлопців я вже привів до тями.

– Спасибі…

Голоси віддаляються, а я продовжую тонути у її смаку, стискаючи тендітне тільце, відчуваючи тонкі пальчики у себе на потилиці та пружні стегна, що обхопили мій торс.

Оля здригається. Відриваюсь від її губ.

– Замерзла?

– Трохи.

Хапаюся зручніше за її жилет, іншою рукою гребу до берега.

– У прісній воді важче триматися на плаву. Я тебе наступного разу повчу плавати, гаразд?

– На морі? – несміливо.

– Поїдеш зі мною?

– А ти ще запрошуєш?

– Дурненька!

Притягую до себе, розстібаю її жилет. Хочу відчувати її ближче. Знову чіпляється за мене. Я вже торкаюся ногами дна, але не говорю їй про це. Так, крихітко, обійми мене міцніше.

Тримаю в долонях ніжне обличчя, гублюся у її блакитних очах. Я маю бачити її реакцію.

– Олю, я хочу бути поруч. Завжди. Познайомитись із твоєю сім'єю. Жити разом. Одружитися. Я готовий. Ніколи не думав, що це скажу. Але… Не можу без тебе, Оль. Я тебе… - притискає долоню до моїх губ.

Її очі розширюються. Дихання завмирає.

Я її налякав? Занадто прямолінійно? В лоб?

Але я не хочу більше недомовок та сумнівів. Не хочу втрачати жодної хвилини нашого спілкування. Вона закохається в мене, погодиться. Я докладу всіх зусиль.

– Я знаю, ми дуже мало знайомі. Тому не поспішатимемо, – цілую холодні пальчики. – Будемо зустрічатися стільки, скільки ти захочеш. І моя спадщина тут ні до чого. Я не кваплю тебе. Просто хочу, аби ти знала. У мене серйозні наміри. Ти мені віриш?

– Я… це так несподівано.

– Для мене теж, – усередині все тремтить. Я досі відчуваю її ніжні поцілунки, але міні хочеться почути і слова. Зачепитися за щось, аби мати надію на більше.

– Не знаю, що сказати, Тео, – червоніють її щоки. – Ти мені дуже подобаєшся, і я хочу впізнати тебе, зустрічатися, але…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 69 70 71 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Випадкова наречена, Поліна Креп», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Випадкова наречена, Поліна Креп"