Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга Розчарування. 1977–1990" автора Олена Олексіївна Литовченко. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 69 70 71 ... 119
Перейти на сторінку:
товариша від прикрої помилки, перебуваючи поруч.

Але не встиг іще лейтенант завершити прочуханку, як від товариша генерал-майора надійшов наказ: доправити головного винуватця особисто до нього для з’ясування всіх обставин справи. Коли Валерку відконвоювали до кабінету начальника центру, розлючений генерал почав горлати на нього, тупотіти ногами, потім вигнав з кабінету усіх присутніх включно з начальником центру. Й тільки коли вони залишились наодинці – по-батьківськи притиснув Валерку до грудей і зі сльозами на очах зізнався:

– Від того, що ти вчинив, тхне трибуналом. Однак особисто я б тобі дав орден за кмітливість! Або хоча б медаль!..

Виявляється, той самий солдатик, на якого накинувся Малюта, був племінником заїжджого генерала! Саме з ним хотів перестрітися гість…

Пізня дитина, син генеральської сестри, вундеркінд. Молоде обдарування в 14 років закінчило школу, в 16 – університет, у 18 вже захистило дисертацію. І тут йому раптом закортіло в армію! Хоча у нього був цілий «букет» болячок – від пласкостопості до короткозорості…

А ще він мав упертість і всемогутнього дядька-генерала. Останній і прилаштував вундеркінда в бухгалтерію навчального центру ППО. Іноді його возили на стрільбища, і треба віддати належне – вундеркінд дуже влучно стріляв, попри свою короткозорість. А тут така пригода!..

В результаті до самого кінця таборів Валерка і Спартак простояли днювальними «на тумбочці». Ксюшенька Муратова вийшла заміж за свого капітана. Коврига ж потрапив до психіатричної лікарні.

Втім, якби його не поклали туди, то цілком можливо, він пішов би під трибунал за злодійство в особливо великих розмірах з важко прогнозованими наслідками! Адже службове розслідування виявило у Малюти Ніловича, по-перше, декілька ощадних книжок, оформлених на його матір, а по-друге – іще одну дачну ділянку з двоповерховою віллою, яку він нібито придбав у майора, попереднього безпосереднього начальника. Хоча насправді ця майорська дача… належала йому від самого початку! Але майорша (отака хитрюща баба!) примудрилася стягнути з Ковриги гроші за те, чого продати ніяк не могла.

Втім, було очевидно, що вся ця розкіш продавалася-купувалася за «ліві» гроші. Тому обидві дачі були конфісковані на користь держави. Невдовзі двоповерхову віллу передали дитбудинку. А більш скромний будиночок оформили на навчальний центр, і відтоді там відпочивало місцеве начальство.

Цвинтар табору «Перм-36»[79], с. Борисово, Чусовський р-н, Пермська обл., 5 вересня 1985 року

Багато кого доводиться перевиховувати за допомогою ударної праці. Й хоча існує навіть така приказка, що кулю з гівна не зробиш, будь-хто з більш-менш досвідчених працівників радянської виправної системи може засвідчити: все можливо під яскравим сонцем ГУЛАГу!.. Хоча власне ГУЛАГ, як «Головне управління таборів СРСР», давно вже ліквідоване, це не має найменшого значення: бо як ти систему цю не називай – вона була, є й буде. Бо лише в часи наївної романтики, що запанувала в головах одразу ж після Великої Жовтневої соціалістичної революції, люди вірили, що мине рік-другий… ну максимум – років п’ять-десять, і вся злочинність розвіється, мов вранішній туман, зникне сама собою.

Але вже за сталінських часів було відкрито великий закон, що проголошував: спротив міжнародної буржуазії, світової контри та всілякої мерзоти зростатиме тим більше, чим ближче насуватиметься на все людство торжество комунізму в світовому масштабі! Теоретично коли людство здолає не тільки стадію соціалізму простого, але й соціалізму розвиненого, і до комунізму буде буквально рукою подати – отут всесвітня реакція й кинеться у свій останній і рішучий бій! І якщо не буде тоді… ну гаразд, припустімо, ГУЛАГу вже немає, але ж є нинішня виправна система! Отож без цієї системи загине весь прогресивний світ! Загине неодмінно!

Тому значення їхнього виправного табору не зменшиться ніколи. Тому все нові й нові хвилі антирадянщиків, злісних запроданців і підлабузників, заради кавалка запліснявілого хлібу готових цьомкати світову буржуазію в її смердючу дупу, проходитимуть через «Перм-36». Все нові й нові, нові й нові, нові й нові… Аж до нескінченності.

Ну так, так. Проходити – проходитимуть, але ж не всі виходитимуть назад на волю, перековані й перевиховані. Дехто виходитиме ногами вперед – як-от цей сьогоднішній придурок-віршомаз…

Нестор Євтихійович кинув презирливий погляд на нефарбовану домовину, грубо сколочену з необструганих соснових дощок. Він ніяк не міг збагнути, навіщо цей зажмурений придурок затіяв суперечку, яка скінчилася для нього так трагічно?! Справді, хіба цьому віршомазу стало краще після розташування його тіла у «дерев’яному макінтоші»?.. Легше – можливо. Бо хтозна, з якими зусиллями він переносив суворий режим виправної колонії. А от чи стало краще?.. Питання більш ніж спірне.

Тим паче, чи варті якісь там вірші…

Віршаки…

Віршата…

Коротше кажучи, чи варто все це «дерев’яного макінтошу»?!

Адже що воно таке – віршомазтво оте?!

– Чижик-пыжик, где ты был?

– Из фонтана водку жрал…

Чи як там вона звучить, пісенька ця…

Чи взяти будь-який інший шедевр, наприклад:

Я стою у ресторана:

Замуж поздно, сдохнуть рано…

Пхе! Та щоб такого понавигадувати, ні особливого розуму, ні хисту, ані наснаги не треба! Нестор Євтихійович свято вірив: якби він тільки захотів, то понавигадував би отаких «віршеняточок» цілий віз і ще маленький візочок… Добре, що вигадувати щось подібне він не буде навіть під дулом АПСу[80], бо за час роботи в «Пермі-36» досхочу надивився на отаких придурків, які надумали відкрито перти проти радянської влади.

Зате їм слабо придумувати справжню поезію – таку, як от цей улюблений вірш Нестора Євтихієвича:

Бережно, сильно и нежно

Люблю я Отчизну свою!

Считаю себя коммунистом,

Хоть в Партии не состою.

От для такого і потрібен справжній талант, авжеж! Шкода, що він так і не зміг дізнатися нічого конкретного про авторство своїх улюблених рядків. Подейкували, нібито це написала якась Агнія Барто[81] – але хтозна, хтозна… У будь-якому разі цей невибагливий чотиривіршик підкупав простецьку душу Нестора Євтихійовича своєю щирою відвертістю. А цьому сьогоднішньому жмурику такого не написати, ні-ні, ніколи не написати!..

Тобто…

Ну так, ясно, що, перемістившись у «дерев’яний макінтош», він не напише більш нічого й ніколи через банальну причину – завершення свого нікчемного віршомазтва назавжди. Ну, отож і добре. Ну, отож і нехай!..

Почалося все з того, що при обшуку серед речей в’язня знайшли грубий зошит, на титульній сторінці якого були написані лише два слова: «Птах душі».

Зате сам зошит містив до біса віршиків, написаних, наскільки можна було зрозуміти, хохляцькою балачкою – одним з найогидніших витворів недорізаних міжнародних буржуїв. Природно, читати всі ці нісенітниці ніхто навіть не збирався – та й кому воно потрібно, зрештою?! Хіба що для складання рапортички порахували, що віршомаз примудрився накарябати в зошиті близько трьох сотень своїх

1 ... 69 70 71 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"