Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

Але не встиг іще лейтенант завершити прочуханку, як від товариша генерал-майора надійшов наказ: доправити головного винуватця особисто до нього для з’ясування всіх обставин справи. Коли Валерку відконвоювали до кабінету начальника центру, розлючений генерал почав горлати на нього, тупотіти ногами, потім вигнав з кабінету усіх присутніх включно з начальником центру. Й тільки коли вони залишились наодинці – по-батьківськи притиснув Валерку до грудей і зі сльозами на очах зізнався:

– Від того, що ти вчинив, тхне трибуналом. Однак особисто я б тобі дав орден за кмітливість! Або хоча б медаль!..

Виявляється, той самий солдатик, на якого накинувся Малюта, був племінником заїжджого генерала! Саме з ним хотів перестрітися гість…

Пізня дитина, син генеральської сестри, вундеркінд. Молоде обдарування в 14 років закінчило школу, в 16 – університет, у 18 вже захистило дисертацію. І тут йому раптом закортіло в армію! Хоча у нього був цілий «букет» болячок – від пласкостопості до короткозорості…

А ще він мав упертість і всемогутнього дядька-генерала. Останній і прилаштував вундеркінда в бухгалтерію навчального центру ППО. Іноді його возили на стрільбища, і треба віддати належне – вундеркінд дуже влучно стріляв, попри свою короткозорість. А тут така пригода!..

В результаті до самого кінця таборів Валерка і Спартак простояли днювальними «на тумбочці». Ксюшенька Муратова вийшла заміж за свого капітана. Коврига ж потрапив до психіатричної лікарні.

Втім, якби його не поклали туди, то цілком можливо, він пішов би під трибунал за злодійство в особливо великих розмірах з важко прогнозованими наслідками! Адже службове розслідування виявило у Малюти Ніловича, по-перше, декілька ощадних книжок, оформлених на його матір, а по-друге – іще одну дачну ділянку з двоповерховою віллою, яку він нібито придбав у майора, попереднього безпосереднього начальника. Хоча насправді ця майорська дача… належала йому від самого початку! Але майорша (отака хитрюща баба!) примудрилася стягнути з Ковриги гроші за те, чого продати ніяк не могла.

Втім, було очевидно, що вся ця розкіш продавалася-купувалася за «ліві» гроші. Тому обидві дачі були конфісковані на користь держави. Невдовзі двоповерхову віллу передали дитбудинку. А більш скромний будиночок оформили на навчальний центр, і відтоді там відпочивало місцеве начальство.

Цвинтар табору «Перм-36»[79], с. Борисово, Чусовський р-н, Пермська обл., 5 вересня 1985 року

Багато кого доводиться перевиховувати за допомогою ударної праці. Й хоча існує навіть така приказка, що кулю з гівна не зробиш, будь-хто з більш-менш досвідчених працівників радянської виправної системи може засвідчити: все можливо під яскравим сонцем ГУЛАГу!.. Хоча власне ГУЛАГ, як «Головне управління таборів СРСР», давно вже ліквідоване, це не має найменшого значення: бо як ти систему цю не називай – вона була, є й буде. Бо лише в часи наївної романтики, що запанувала в головах одразу ж після Великої Жовтневої соціалістичної революції, люди вірили, що мине рік-другий… ну максимум – років п’ять-десять, і вся злочинність розвіється, мов вранішній туман, зникне сама собою.

Але вже за сталінських часів було відкрито великий закон, що проголошував: спротив міжнародної буржуазії, світової контри та всілякої мерзоти зростатиме тим більше, чим ближче насуватиметься на все людство торжество комунізму в світовому масштабі! Теоретично коли людство здолає не тільки стадію соціалізму простого, але й соціалізму розвиненого, і до комунізму буде буквально рукою подати – отут всесвітня реакція й кинеться у свій останній і рішучий бій! І якщо не буде тоді… ну гаразд, припустімо, ГУЛАГу вже немає, але ж є нинішня виправна система! Отож без цієї системи загине весь прогресивний світ! Загине неодмінно!

Тому значення їхнього виправного табору не зменшиться ніколи. Тому все нові й нові хвилі антирадянщиків, злісних запроданців і підлабузників, заради кавалка запліснявілого хлібу готових цьомкати світову буржуазію в її смердючу дупу, проходитимуть через «Перм-36». Все нові й нові, нові й нові, нові й нові… Аж до нескінченності.

Ну так, так. Проходити – проходитимуть, але ж не всі виходитимуть назад на волю, перековані й перевиховані. Дехто виходитиме ногами вперед – як-от цей сьогоднішній придурок-віршомаз…

Нестор Євтихійович кинув презирливий погляд на нефарбовану домовину, грубо сколочену з необструганих соснових дощок. Він ніяк не міг збагнути, навіщо цей зажмурений придурок затіяв суперечку, яка скінчилася для нього так трагічно?! Справді, хіба цьому віршомазу стало краще після розташування його тіла у «дерев’яному макінтоші»?.. Легше – можливо. Бо хтозна, з якими зусиллями він переносив суворий режим виправної колонії. А от чи стало краще?.. Питання більш ніж спірне.

Тим паче, чи варті якісь там вірші…

Віршаки…

Віршата…

Коротше кажучи, чи варто все це «дерев’яного макінтошу»?!

Адже що воно таке – віршомазтво оте?!

– Чижик-пыжик, где ты был?

– Из фонтана водку жрал…

Чи як там вона звучить, пісенька ця…

Чи взяти будь-який інший шедевр, наприклад:

Я стою у ресторана:

Замуж поздно, сдохнуть рано…

Пхе! Та щоб такого понавигадувати, ні особливого розуму, ні хисту, ані наснаги не треба! Нестор Євтихійович свято вірив: якби він тільки захотів, то понавигадував би отаких «віршеняточок» цілий віз і ще маленький візочок… Добре, що вигадувати щось подібне він не буде навіть під дулом АПСу[80], бо за час роботи в «Пермі-36» досхочу надивився на отаких придурків, які надумали відкрито перти проти радянської влади.

Зате їм слабо придумувати справжню поезію – таку, як от цей улюблений вірш Нестора Євтихієвича:

Бережно, сильно и нежно

Люблю я Отчизну свою!

Считаю себя коммунистом,

Хоть в Партии не состою.

От для такого і потрібен справжній талант, авжеж! Шкода, що він так і не зміг дізнатися нічого конкретного про авторство своїх улюблених рядків. Подейкували, нібито це написала якась Агнія Барто[81] – але хтозна, хтозна… У будь-якому разі цей невибагливий чотиривіршик підкупав простецьку душу Нестора Євтихійовича своєю щирою відвертістю. А цьому сьогоднішньому жмурику такого не написати, ні-ні, ніколи не написати!..

Тобто…

Ну так, ясно, що, перемістившись у «дерев’яний макінтош», він не напише більш нічого й ніколи через банальну причину – завершення свого нікчемного віршомазтва назавжди. Ну, отож і добре. Ну, отож і нехай!..

Почалося все з того, що при обшуку серед речей в’язня знайшли грубий зошит, на титульній сторінці якого були написані лише два слова: «Птах душі».

Зате сам зошит містив до біса віршиків, написаних, наскільки можна було зрозуміти, хохляцькою балачкою – одним з найогидніших витворів недорізаних міжнародних буржуїв. Природно, читати всі ці нісенітниці ніхто навіть не збирався – та й кому воно потрібно, зрештою?! Хіба що для складання рапортички порахували, що віршомаз примудрився накарябати в зошиті близько трьох сотень своїх