Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

– О-о-о, а ось і чайок!.. чайочок!.. А Ксюха ця… підла шлюха… зар-раз-за така казала… що чаю нема. То ось же він! Бери – не хочу!.. Щас-с-с!..

Як міг, Коврига згріб з ліжка зілля пригорщею і поплівся на кухню заварювати лікарський чай. Ясна річ, про дозування він не мав найменшого поняття, а тому, щоб не промахнутися – всипав до чашки повну жменю, закип’ятив чайник, залив зілля окропом, почекав приблизно півгодини, випив єдиним залпом одразу все…

Доки дійшов до ліжка – уже відчув полегшення. Біль спочатку стишився, потім зник зовсім. Натомість потягнуло на сон… Тоді Малюта Нілович розтягнувся на дивані на повен зріст і одразу заснув.

Решту ночі марилося прапорщику, що на його дачу з’їхалися всі невірні дружини усіх офіцерів їхнього навчального центру – із цими шльондрами він і розважався аж до світанку! А з першими променями сонця до веселої розпусної компанії приєдналася хитра майорша з підступною Оксанкою. Обидві ганялися за Ковригою з величезним батогом, клацаючи ним просто у прапорщика перед носом… Так він проспав майже дві доби!..

У п’ятницю прокинувся рано-вранці. Все ліжко відсиріло від поту і сечі, тому жахливо смерділо. Зате йому стало значно краще! Малюта Нілович відчував приплив сил і неймовірної енергії. Тому, прийнявши душ і поголившись, він поснідав тим, що відшукав у холодильнику, задля профілактики повторно залив окропом рештки зілля в чашці, почекав півгодини, випив і вирушив до навчального центру.

За межами КПП життя ніби вимерло. Черговий офіцер доповів, що згідно з наказом заїжджого генерал-майора і під його керівництвом майже всі виїхали на стрільбище, а на території центру залишилось мінімум людей.

Був полудень – наближався час обіду. Сонце палило нещадно. Коврига безцільно вештався спорожнілим центром, як раптом його погляд зупинився на незграбному солдатику в звичайному однострої, на голову якого замість пілотки був чомусь насунутий крислатий капелюх-панама. Такі зазвичай носять вояки у пустельних регіонах СРСР та «афганці». Незграбний довготелесий юнак з довгими Х-подібними ногами тримав в одній руці невеличкий пензлик, а в іншій – відерце з яскраво-зеленою фарбою. Він завмер посеред двору і наче щось шукав. Нарешті сам собі кивнув і попрямував до газону, де на найвиднішому місці, просто посередині, жовтіла вигоріла трава. Опустившись на коліна й озброївшись пензликом, юнак заходився старанно розфарбовувати траву.

Тут з їдальні вийшли двоє курсантів, що приїхали до навчального центру, здається, з Київського політехнічного інституту. Вони про щось захоплено сперечалися, але, побачивши дивного «художника по траві», забилися в зону невеличкої тіні, яку кидав окраєць даху їдальні під сонцем в зеніті, й почали тихо перемовлятися між собою:

– Ти глянь, Професоре! Цікаво, це мені здається чи я бачу це насправді?

– Так, Валерко, подібне буває не тільки в анекдотах. Але ж це відбувається в реальному житті…

– Хто б міг подумати!..

І вже не стримуючись, вони голосно зареготали.

От саме їхній сміх і вивів прапорщика із заціпеніння. Малюта Нілович з рішучим виглядом наблизився до новоспеченого муляра, схопив його за комір, як слід трусонув, розпрямив, поставив на ноги і без жодних пояснень розмахнувся та зацідив кулаком по пиці. Вискочивши з ріденької тіні, курсанти кинулися до газону. Що ж до прапорщика, то він горлав щодуху:

– Ти що, гнидо, робиш?! Ти де вкрав фарбу? Стояти!.. Струнко!..

Горопашний солдатик щосили намагався не впасти. Однією рукою він поправляв однострій, іншою витирав кров з носу. Малюта Нілович знов штурхонув недолугого муляра, і той полетів на землю, вронивши відерце з фарбою і пензель. Голосно лаючись, прапорщик заніс ногу для удару по ребрах, але солдатик якимсь дивом ухилився, відкотившись убік.

Хтозна, чим би скінчився цей нерівний поєдинок, якби між муляром і прапорщиком не виріс Валерка. Він був попереджений щодо бійок і розумів, що неприпустимо навіть пальцем чіпати старшого за званням. Тому курсант легко підхопив худорлявого солдатика на свої широкі плечі й підтюпцем побіг до медпункту.

В цей же час з їдальні почали виходити інші курсанти. Вони бачили сцени побиття солдатів-новобранців і раніше, проте Коврига ще ніколи нікого не бив з такою люттю. Отож коли Валерка із солдатом на плечах пробіг повз них, курсанти зімкнули ряди просто перед носом прапорщика-переслідувача. Той раптово почервонів і, розмахуючи кулаками, кинувся на курсантів, і ті розбіглися навсібіч.

Тоді сталося щось незрозуміле: Малюта Нілович раптом зупинився різко, немов укопаний, і… надзюрив собі у штани! Прапорщикові здалося, що хтось облив його з водяного пістолета… Жахливо лайнувшись, він озирнувся довкола, але, побачивши лише здивовані обличчя курсантів, знову завмер, а потім повільно поплентався на склад, щоб перевдягтися.

Але на цьому біди Ковриги не скінчилися. Коли до навчального центру повернулися всі, хто брав участь у стрільбах, на чолі із явно задоволеним генерал-майором, товариш прапорщик доповів про зухвалий напад на нього не своєму безпосередньому начальникові-майору, а самому товаришеві підполковнику – начальнику їхнього центру. І при цьому просто посеред рапорту… обмочився знов, але тепер уже на очах начальства!

Ситуація виглядала дикою до незбагненності. Начальник центру із кам’яним обличчям наказав Малюті Ніловичу прослідувати до медпункту на предмет термінового обстеження. Але Ковригу немовби перемкнуло: він недолуго підстрибнув на місці, штовхнув кулаками в груди здивованого начальника центру й заволав щодуху:

– Яке ще обстеження?! Нащо мені в медпункт?! Я здоровий як буйвол! Та чого там, лише вчора я вертів на своїй женилці всіх ваших бабів! І твою!.. І твою!.. І твою також!.. У мене на дачі це було!.. Усіх, усіх я мав, як хотів!.. То який медогляд, я питаю?! Я ж усіх!.. І твою!.. І твою!..

Прапорщик заходився тицяти пальцем навсібіч.

– Але у мене немає дружини! – обурено вигукнув його безпосередній начальник-майор.

– Це ти так кажеш! А я от знав, що у найвідповідальніший момент ти відмовишся від своєї дружини, щоб не ганьбитися!..

Хтозна, яких іще нісенітниць наговорив би Коврига, якби начальник центру не наказав іншим доправити розбурханого прапорщика на медогляд силоміць. Лише тоді Малюту Ніловича відвели в медпункт. Оскільки ж він ніяк не припиняв буянити – довелося вантажити його в автівку і везти до Ростова-на-Дону в окружний військовий госпіталь.

З Валеркою для початку провів жорстку розмову лейтенант – командир його навчального взводу. В доволі жорсткій формі він пояснив, що за інших обставин курсантові, можливо, загрожували б суд і «губа», а чим усе скінчиться зараз – невідомо… Перепало і Спартакові за те, що не утримав